Я переконана, що нашу історію будуть знати краще не лише в Україні, а й далеко за її межами, у ту мить, коли вона стане міцною частиною світового маскульту. І я справді вірю, що коли наші генерали Армії УНР, упівці, козаки вийдуть на цю арену, то Бетмен зі своїм Ґотемом і Тор зі своїм Асґардом будуть змушені посунутися.
Україна – країна можливостей. А наша історія – джерело для десятків тисяч сюжетів для фільмів, серіалів, вистав, книжок різної товщини, коміксів, а ще епічних картинок із подіями та постатями для футболок і регланів, арт-плакатів, муралів, чашок, пазлів та навіть, у теперішніх реаліях, захисних масок. А ще для комп’ютерних ігор. І це лише те, що першим спадає на думку.
Я кілька років працювала популяризаторкою в Українському інституті національної пам’яті та вже майже 5 років – в Експертному Корпусі. Тож чудово розумію, що до нашої історії не можна ставитися легковажно і що дуже тяжко знаходити правильні гасла та меседжі, створювати інформаційні кампанії та соціальні реклами, які відгукуватимуться і будуть близькі кожному. Важко зміщувати акценти, які з роками «застереотипізувалися» – як, наприклад, що Голодомор – це лише трагедія, але ж у першу чергу– це злочин, вчинений комуністами. І саме таке акцентування ставить усе на свої місця.
Або ж Крути. Скільки років ми саме цього дня згадували про трьохсот голих-босих юних спартанців, яких послали на наглу смерть. А бій під Крутами… він же ж був оборонною операцією, що дала потрібен тоді результат. Наші сміливі вояки (так, серед них справді було багато юних) зупинили більшовиків, а це дало змогу УНР підписати Брестський мирний договір із країнами Четверного союзу.
І тут саме завдяки роботі УІНП та багатьох українських істориків нарешті, в останні роки, акцент із мучеників-крутянців змістився на те, що вони були наші «перші кіборги». Герої, які нині є прикладом мужності, відданості країні та стійкості, зокрема і для сучасних вояків.
Я знаю, що про Крути вийшло уже багато досліджень і навіть повноцінний фільм (як би я його не критикувала, але най буде). У Києві з’явився мурал, який наче ще й не побляк і, сподіватимуся, він у найближчі роки нікуди не зникне зі стіни будинку біля Палацу «Україна» (з зеленою владою, чого завгодно можна чекати). Крути дали гарний приклад для подальшої популяризації й інших історичних битв. І показали, в яких форматах це може знайти місце у нашій масовій культурі.
Ukrainika роблять просто фантастично красиві та якісні світшоти. Цей крутянський, що на мені, на цій фотографії – один із них. Там є принти, присвячені й іншим історичним подіям. Вони пишуть, що вдягнувши футболку УКРАЇНІКА, ти виходиш в місто і стаєш освітянином у тисняві громадського транспорту чи блукаючи алеями парку, серед вуличної метушні або в затишку кав’ярні, у натовпі клуба чи тиші бібліотеки…. І це ж як круто. Мені таке дуже імпонує. І я охоче підтримую такі ініціативи.
Ну і чайна ложка дьогтю.
Про освітян, але не тих, якими стають мимоволі у футболці Україніки, а про тих, що за професією. Вчора в коментарях на фейсбуці одна вчителька історії жалілася, що нічого не може зробити з дітьми, ті кажуть, що їм історія нецікава, бо то було давно. І слухають вони зараз російській реп та шансон. Це дуже-дуже сумно.
Сумно, бо, по-перше, «русскій мір» все одно продовжує лізти до нас із усіх шпарин, у першу чергу й через маскульт. Нашій же масовій культурі ще треба трохи наростити м’язів та потовщити броню. І ми всі не маємо стояти осторонь цього процесу. Боротьба триває в тому числі й за уми. По-друге, сумно, бо вчителі мають одними з перших стояти на освітній передовій й обороняти несформовану свідомість дітей від агресивності культури, породженої «русскім міром».
Наша історія далеко НЕ нецікава, але її можна нецікаво подавати: посхлипувати над доленькою країни, змусити визубрити нудний абзац чи дати на ДЗ прочитати параграф. А можна занурити у світ визвольних змагань, як у модернізовану «Калевалу» (тут перебільшую зумисне, не закликаю вигадувати чи перекручувати факти. Це радше про емоційне та естетичне). І знову ж, я критикую не просто так, а знаю із досвіду своїх батьків, які багато років викладають історію у школі. Чомусь татові учні на перервах вчать, наприклад, «Зродились ми великої години…», а не Моргенштерна чи інший непотріб.
Що іронічно: я нічого не маю проти моргенштерна, якщо йдеться про різновид холодної зброї швейцарської піхоти і німецьких селян)) Так-так, це теж про історію. А багато хто, впевнена, і не знає цього.
Невивчена історія робить нас сліпими і безсилими.
Знати свою історію – отже: бути озброєним та ідентифікувати ворога.
Авторка тексту Аліна Карбан.
Фото зробив Костянтин Поліщук.