• 09.05.2017 15:38
  • Автор: nastu

Без зради. Пилип Іллєнко про таємні плани Держкіно та про те, як у комедії донести національну ідею

Пилип Іллєнко став на чолі Держкіно у розпал московсько-української війни. Здавалося, це був не найкращий час для розвитку кіноіндустрії – адже економіка більше орієнтується на оборонні потреби, ніж на культуру. Але за Іллєнка інформаційний простір суттєво зміцнив свій оборонний потенціал шляхом якісного фільтрування російського контенту. По-друге, з’явилася чітка стратегія розвитку кіногалузі, наслідком якої стане поява на екранах масового національного кінопродукту. Під час заходу «Україна-2017: Культура vs пропаганда», що організував «Експертний корпус», голова Держкіно поділився інсайдами щодо специфіки українського інформаційного простору в умовах переорієнтування з російського на вітчизняний та світові ринки. Після прочитання цього тексту, ви підете в кіно, навіть якщо давно закинули цю справу.

 

Чому кінематограф є зброєю масового ураження

Кінематограф задіяний у інформаційній війні, оскільки має фантастичний вплив на масову свідомість. Якщо швидких реакцій можна досягти за рахунок ЗМІ, то кінематограф здатен формувати міфологеми, створювати архетипи та уявлення про базові цінності.

Для початку хочу наголосити, що слід відрізняти українське кіно від кіно, зробленого в Україні. Те що у нас може виробляться зарубіжне кіно – це добре з точки зору розвитку індустрії та фінансових вливань. Адже надходження в економіку грошей несе з собою появу ноу-хау, нових технологій, позитивних інновативних практик. Але це не дає жодного культурологічного ефекту.

Національне ж кіно в першу чергу характеризується мовним маркером. Другий важливий маркер – культурний контекст, в якому вирішено твір мистецтва. Це складно описати, але спробую. За бажанням можна створити той чи інший україномовний продукт, який абсолютно нічого спільного не матиме з українською культурою. А враховуючи те, скільки громадян України працюють в Москві в галузі кіно – це можна зробити виключно силами наших співвітчизників.

Саме в жанрі комедії варто доносити національну ідею

Зараз точиться чимало розмов навколо необхідності створення патріотичного кіно. При чому, в цей термін кожен вкладає своє персональне розуміння. Хтось вважає, що це кіно про історичних персонажів (при чому, в кожного свій рейтинг про кого має йтися в першу чергу), чи обов’язково про якусь певну історичну проблематику. Я не претендую на правильну відповідь, але запропоную своє визначення. Для мене патріотичним буде той фільм, який сприятиме формуванню національної ідентичності та самоідентифікації глядача. Враховуючи сукупність таких факторів як кількість глядачів; зрозумілість кіномови для масового глядача; створення культурних символів та міфів, що будуть притаманні для української спільноти і формуватимуть національну ідентичність. Як на мене, це має бути комедія.

Якщо ми розглянемо досвід європейських країн та проаналізуємо бокс-офіси кінотеатрів, найбільш успішні національні релізи в усіх країнах має комедійний жанр. Гумор – це неінтернаціональна історія. Він може бути таким на тему сексу і фізіології – все решта носить ознаки певної ментальної близькості до обмеженої кількості споживачів. Якщо проаналізуємо сьогоденне українське суспільство – то ми не можемо не помітити того, що більшість у побутових жартах використовує цитати з радянських комедій. Це означає, що ми досі перебуваємо у радянському культурному дискурсі. Ми досі не відірвалися від Шуріка та «Іронії долі». (Щогрудня мене запитують, чи буде цього річ на телебаченні «Іронія долі». Не буде, скоріш за все). Власне кажучи, реального протиставлення українського світу русскаму міру не буде доти, доки не буде створено системи жартів, певної кількості смішних цитат, якими ми почнемо оперувати між собою. Ці речі не будуть доступні для розуміння умовному жителю Ростова. Самого декларативного відторгнення русскава міра – замало.

 

Добре, що серіал «Століття Якова» не дотягує до рівня Фелліні

Фактично після того як розпочалася війна – ми почали забороняти російський продукт. На сьогодні Держкіно заборонило під 600 назв російських фільмів та серіалів. Тим самим ми вичистили бібліотеки українських каналів і це дало подвійний ефект. 600 заборонених назв означає заборону значно більшої кількості контенту – бо вже й так зрозумілі критерії, за якими відбувається скасування реєстрації. Першим ефектом було зникнення з екранів телебачення великої кількості російського продукту, який був максимально заточений під пропаганду. Але є чисто пропагандистські фільми (з відвертою демонстрацією міліарних прагнень Росії) – їх легко окреслити юридичною системою координат. Але є речі, до яких закон дуже важко застосувати – це непряма, ненав’язлива, підсвідома, позаконтекстна пропаганда. Приміром, стрічки, що формують певні очікування від інтеграції у російський культурний простір, яке важко зламати.

Не секрет, що Україна побудувала величезний потенціал виробництва аудіовізуального продукту завдяки тому, що саме у Києві, Одесі, в Криму знімали більшість російських серіалів та фільмів. Їх виробляли українські знімальні групи, тут було сконцентроване обладнання, павільйони, люди вчилися технологіям. Як наслідок, в Україні є весь цикл створення сучасного фільму. Але на практиці є одна проблема – центр постановки задач знаходився за межами України. Креативна ідея надходила як замовлення зовні.

Внутрішні соцдослідження телеканалів 2015 року показують, що більшість людей обурена тим, що заборонили левову частку російських серіалів, які вони любили. Усі ці люди називали себе патріотами, значна їх кількість була україномовною, вони всі були проти агресії РФ, підтримували військо. Але з часом, коли люди були позбавлені цього контенту, вони відвикли від нього. У цей момент ми мали би надати їм національний продукт. Це надзвичайно складне завдання.

Коли українські канали почали виробляти свій контент (це другий наслідок заборони російської пропаганди) – українська медіа група виробляє 200-300 годин власного серіального наповнення на рік. Це доволі велика цифра, зважаючи на те, що 2 роки тому вона дорівнювала нулю. Зараз більшість цього контенту російськомовна – в тому числі через те, що виробник почав банально копіювати московські зразки. У деяких випадках – купують іноземні формати, починають робити свої спроби. Але це все приходить з часом. Серіальна індустрія не може народитися одразу, оскільки потрібна практика. Треба створювати і бачити реакцію аудиторії. Не варто розповідати про те, що серіал «Століття Якова» не дотягує до рівня Фелліні. Це добре, що так – інакше маси би не дізналася про те, що було створено такий роман. І вже те, що серіал створено українською мовою і він є екранізацією українського літературного твору – це вже досягнення, адже цей продукт було введено у широкий обіг.

Зараз Держкіно не може підтримувати створення серіалів через законодавче обмеження. Але ми запланували певні зміни. Очікую, що з наступного року ми зможемо підтримувати до 50% бюджетної вартості створення україномовних серіалів. І це має стати одним із головних інструментів масової української «пропаганди».

 

Дурницею було би найняти варягів і не дати можливості українським режисерам зняти перший повнометражний фільм

Українська держава почала активно фінансувати власне кіно лише 2011 року. В основному фокус був на арт-хаузному кіно, яке на жаль не сприймає широке коло глядачів. Два роки тому ми вирішили підтримати більше жанрове кіно. Зараз у нас у виробництві 43 повнометражних фільми, які створюються за активної підтримки держави та 4 повнометражні анімаційні стрічки. А всього у виробництві близько 110 назв (включно з документальними стрічками, короткометражними дебютами і короткометражними анімаційними стрічками).

Більшість режисерів, яким ми надаємо підтримку, знімають сьогодні свій перший ігровий повнометражний фільм. Вони вчаться в дії. Ми даємо таку можливість, усвідомлюючи ступінь ризику. Дурницею було би не робити цього і запрошувати на їхнє місце варягів. Тоді би ми не отримали другого культурного маркеру у вигляді українського культурного контексту. Хоча справді можна було не витрачати гроші на 40 фільмів, взяти всі 250 мільйонів, віднести голлівудському режисеру. За ці гроші він би «зклепав» нормальне кіно. Але для українського культурного дискурсу це нічого б не дало. Хоча цим шляхом пішли в Казахстані, коли зняли фільм про Чингізхана за допомогою Бодрова-старшого.

Той старт, який ми даємо національній індустрії у короткостроковій перспективі народить найголовніше – українську естетичну кіно школу (якщо цей тренд буде підтриманий). Так як кількість фільмів у 60-х народила українське поетичне кіно. Кількість перейде у якість. Головне зрозуміти, що в побудові сучасної креативної індустрії ми беремо участь всі разом. Хтось – як державний менеджер, хтось – як творець, хтось – як продюсер, хтось – як представники медіа, які можуть вже не сварити українське кіно, а хоча би нейтрально ставитися до нього. І головне – це глядачі, які мають стати співучасниками процесу створення національної кіноіндустрії.

 

З 2017-го на екрани почнуть виходити нові для українського кіно жанри

Для повнометражних ігрових фільмів будуть абсолютно нові для державної підтримки жанри – такі як хорор, детектив, історичний детектив з реконструкцією, комедії, мюзикли, містичні історії, мелодрами – увесь пакет популярних жанрів. Частина цих стрічок створюється у копродукції з європейськими країнами. У першу чергу для того щоби вчитися у колег знімати якісне кіно, по-друге щоби отримати додаткове фінансування, по-третє, щоби виводити Україну на європейський культурний вектор. Бо досі ми були на 100 відсотків розгорнутими на Росію. І тутешній успішний контент, створений в Україні, був орієнтований на російський ринок і саме за рахунок цього від окуповувався.

На сьогодні, український контент, який створено із прицілом на власного глядача, на жаль, не може окупитися як комерційний продукт з дуже простих причин.

Середня вартість виробництва повнометражного фільму, який за своєю кіномовою буде цікавим широкому глядачу, має собівартість між 20 і 30 мільйонами гривень. Щоби його окупити за рахунок України і вийти в «нуль» – необхідно зібрати касу в кінотеатрах приблизно у 100 мільйонів гривень. Цьогорічний рекорд українського бокс-офісу – фільм «Загін самогубців» – зібрав 75 мільйонів. Це рекорд, за яким стоїть вся голлівудська індустрія. Найбільшим касовим рекордом серед українських фільмів поки залишається «Поводир». Цього року у нас був хороший результат з анімацією – 11 млн зібрав «Микита Кожум’яка», який коштував у виробництві більше 100 млн грн. Є очікування, що він окупиться – але власне за рахунок того, що це анімація, яку легше продати на інші ринки.

Далі коротка математика про кінотеатральний ринок України. У нас 486 цифрових кінозалів у 162 кінотеатрах. У середньому кінотеатр має 2,5-3 зали. Це означає, що він одночасно може показувати на хороших вечірніх сеансах 3-4 стрічки. Середня ціна квитка складає 67-75 гривень. Вихід у широкий прокат для українського фільму означає приблизно 100-130 екранів. У середньому українська стрічка перебуває в активному розписі по залам перші 2 тижні, максимум 3. Якщо це 4-5 тижнів – вважайте, що цей фільм зветься «Поводир» (або «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»). При чому, кінотеатри дійшли до того, що викидають українські фільми навіть якщо вони збирають повні зали – як це сталося з Микитою Кожум’якою на третій тиждень. Тоді почалися шкільні канікули і в ротацію вийшли «Тролі». Наш фільм викинули із залів, незважаючи на те, що «Тролі» збирали менше глядачів. Лише на цьому ми втратили близько 5 мільйонів.

Фактично це означає, що без підтримки держави в середньостроковій перспективі українське національне кіно існувати не може.

Є ще одна проблема. Люди, які ходять у кінотеатри – дуже вузький прошарок населення. У них є чіткий соціальний портрет – за віковою категорією це 14 і 25 роками, мешканці великих міст, за рівнем доходів – середній клас+. В Україні на рік припадає 22,5 млн відвідувань – це трохи більше 0,5% походів у кіно на душу населення. Тобто середньостатистичний українець ходить в кіно раз на 2 роки. Європеєць – 3-4 рази відвідує кінотеатр протягом року. Цікаво, що показник в Україні 1989 року становив 52 відвідування на рік. У селі Прохорівка, наприклад, тоді діяло 3 кіноекрани (на 300 осіб населення). Плюс дві турбази мали свої кінотеатри, які щовечора проводили кінопокази.

Зараз ми вибудовуємо засоби комунікації для того, щоби та аудиторія, яка типово не ходить в кіно, відновила таку практику. Ідеться про аудиторію віком понад 35 років. Тому я прогнозую позитивні для українського фільму зміни у кінотеатральній галузі. Також ми плануємо створення моделі он-лайн кінотеатру з національним контентом. Бо існуючі ресурси «заточені» під продаж іноземного вмісту.

 

Наша протидія пропаганді – це створення масового продукту, який буде в українському культурному контексті та матиме маркери українського національного кіно

У 2017 році в Україні за європейськими мірками буде доволі багатий фонд підтримки національного кіно. Він становитиме приблизно 20 мільйонів доларів (трохи менше завдяки інфляційним процесам). У Росії цей показник значно більший. Якщо навіть не говорити про кіно, а про Russia Today – їхній річний бюджет становить 600 мільйонів євро. Для порівняння, бюджет нашого Міністерства інформаційної політики складає 5 мільйонів гривень. Бюджет Держкіно цього року становив 250 мільйонів гривень, а наступного складатиме 500 мільйонів. За ці гроші ми знімемо 43 повнометражні картини та весь інший продукт. Для України це безпрецедентна кількість.

Ми говоримо про формулювання національної ідеї. Але ідею можна оголосити, але її ніхто не почує і не побачить, якщо при цьому не будуть задіяні медіа. Наша протидія пропаганді – це створення масового продукту, який був би створений зрозумілою кіно мовою для широкого глядача, який був би в українському культурному контексті та мав маркери українського національного кіно. Для нас актуальною задачею стає пошук ефективних шляхів донесення цього кіно до якнайбільшої кількості осіб. І це питання не лише до кінематографістів – а до всього суспільства. І це залежить від того, наскільки активні люди. Бо кіно створюється в просторі між екраном і глядачем. Без глядача воно неможливе.

Текст створено дослідницькою платформою Експертний Корпус.