Розповідь Дмитра Потєхіна, політичного експерта, аналітика, засновника Аґенції ненасильницьких рішень, про перебування у полоні в ДНР (2014 р.)
Я поїхав у Донецьк в серпні 2014 року готувати матеріал для канадського журналу Факт-чекінг. По акредитацію не звертався. Вирішив, що якщо не уникну арешту, то дізнаюсь як воно там все влаштовано. Затримали, вже коли повертався. За годину до потяга на Київ. На наступний день опинився в «Ізоляторі МГБ». Там було «професійне» керівництво – колишній сізошник. Скаржився, що не побудували йому в’язницю. Підлеглі – місцеві та російські волонтери-радикали, православні фундаменталісти тощо.
Як працюють ідеї, як на них реагують люди зі зброєю, які, здається, мають над тобою владу? Кілька разів після однієї і тієї ж моєї тези вони міняли тему чи взагалі припиняли допит. Питав їх чи вони чули про узурпацію влади Януковичем і які у них питання до ненасильницьких рішень конфліктів десятилітньої давнини. Це не змусило їх одразу звільнити мене, але виглядали вони дещо розгублено. Після допиту ефесбешником намагалися завербувати в «МГБ ДНР» для роботи на Лайфньюз: «Ты ж приехал посмотреть, ну напиши». Розчарував їх. Фотографувати, кажу – так. А писати звідси нічого не буду. Відвезли назад в підвал.
Цікава реакція була в них на моє голодування (воно тривало недовго, і це було не сухе голодування, мене лише 48 діб тримали в різних приміщеннях заводу, здебільшого в підвалі). Я помітив, що ситуація розбилася на два умовні табори. Частина почала тиснути на мене, частина навпаки демонструвала прояви поваги. Нас інколи випускали з підвалу попрацювати, це був примусовий труд і це була можливість подихати свіжим повітрям. Конвоїр, який нас випускав, після оголошення голодування, потиснув мені руку, хоча такого ніколи не було до того. Це для мене виглядало ознакою, що якась лояльність змінюється. Але при цьому тиск інших збільшувався до погрози зброєю та пострілів за потилицею.
З переписки Д. Потєхіна під час його перебування в Донецьку (серпень 2014 р.)
Ототожнювати поширення особистих даних журналістів та чиновників не варто, бо суспільний інтерес відкритості чиновників має перевагу над їх приватністю, а приватність журналіста часто є умовою забезпечення доступу до суспільно-важливої інформації. Я їздив в Донецьк без акредитації, але це не означає, що всім варто так робити. Це особистий вибір кожної окремої людини, як вона намагається зрозуміти що відбувається та поінформувати інших про це.
Значна частина людей там вірить в ту параноїдальну картину світу, яку їм запропонувала пропаганда Кремля. Саме через це туди реально потрапляють західні журналісти, яких намагаються переконати, що місцеві борються з нацистами. З Донецька вдалось виїхати із західними журналістами. Коли «МГБ» вирішило мене позбутися, треба було якось виїхати з міста. Акредитація допомагає і в таких речах. Але основна функція – інформувати про те, що відбувається. Інша річ, чи потрібно називати терористів «повстанцями». Повстанці – це щонайменше нейтральний термін. Хоча в українському контексті він має позитивний сенс, адже учасники непокори проти узурпації влади Януковичем були саме повстанцями. Не варто було це робити з насиллям, адже був ненасильницький шлях до перемоги. Але не варто плутати сепаратистів з терористами.
У Донецьку реальний радянський нацизм з концтаборами, а світ й досі не зовсім усвідомлює це. І аналітичні звіти не завжди допомагають. Я мав виступ в публічній бібліотеці міста Аугсбург в Німеччині. У них там популярні такі речі й збираються повні зали. І от встає німець похилого віку і починає пояснювати, що дарма ми так погано про Росію. Я підготувався до такого розвитку й просто завантажив гугл-карту цього донецького заводу, де мене тримали. І просто показав цьому зібранню в бібліотеці де в наш час за підтримки Путіна людей тримають, знущаються, примушують до праці, допитують. Моментально виникає аналогія з нацистськими таборами.
Купив мотоцикл, подорожував Європою й заїхав в Дахау подивитись меморіальний комплекс й зробити порівняльний аналіз. Донецькі терористи погані менеджери і не встигли ще побудувати газові камери, але система менеджменту і логіка примусу дуже схожа. В деяких речах навіть більш жорстка. Там політичним в’язням дозволяли спілкуватися з родичами. А в донецькому концтаборі намагаючись схилити до співпраці брехали, що «від тебе Україна відмовилась, не хочуть тебе міняти». Так казали, щоб я пристав на пропозицію співпраці. Це не сепаратизм. Це тероризм.
Існує принципова різниця між тим, чим насправді займаються такі люди як я, і те, як про це думають в Москві. Мене разів п’ять допитували. Кілька разів заявляли, що кольорові революції та ненасильницький спротив – це все США та їх спецслужби. Казали, що ненасильницький спротив – це лише етап збройної кампанії. Доводилось пояснювати, що успішний ненасильницький спротив не повинен перетворюватись на насильницьку кампанію, що Помаранчеву революцію зробили самі українці, а американці в 2004-му давали гроші на чесні вибори й вони були зроблені успішно й без насилля. Так, кажу, я тоді був безпосередньо причетний до цього як організатор та керівник найбільшої кампанії. Кровопролиття було? – питаю. Один каже: «Ні». «То що ви мені інкримінуєте? – питаю їх. – Ми сидимо посеред війни, яку я намагався попередити. Бо Януковича можна було прибрати без насилля. Просто для цього всі мали знати про нелегітимність режиму».
Не знаю, що саме забезпечило мені свободу, але я помітив, що їм було цікаво слухати мене. Багато хто з них вперше міг безпосередньо поспілкуватись з людиною, яка розповіла їм щось більше, ніж вони могли почути в ЗМІ. При чому не лише російських, але й українських. І це не було якесь таємне знання. Втім, чомусь так сталось, що не лише російські, але й українські журналісти фактично приховували узурпацію влади Януковичем. Більше того – регулярно, багаторазово й впродовж декількох років узурпації казали про його режим як про легітимний. Та й досі чомусь не перепросили за це порушення декількох базових принципів журналістики, яке сприяло кровопролиттю на Майдані та спростило Путіну анексію Криму. Звісно, не було фактів про фінансовий бік справи, які є зараз. Але фальсифікація конституції була, й цього факту було достатньо для того, щоб припинити припускати, що в країні була якась легітимна влада, крім людей. Все це було новиною для терористів, які мене допитували. Таке враження, що коли терористи переварили цю новину, мене відпустили.
Один з цих донецьких емгебешників, які проводили допити, вже втік звідти й знайшов мене. Дає зараз свідчення. Каже, що тримав я себе гідно й тому він тоді вирішив обов’язково спробувати допомогти мені повернутися на волю.