• 14.03.2018 18:34
  • Автор: Тетяна Швидченко

З приводу жертв, то я просто так не жертвую. Пам’яті добровольця Ореста Квача

Орест родом із Заліщиків, що на Тернопільщині. Страйкболіст, футбольний фанат, вправний боєць, захисник історичної спадщини Києва, поціновувач історії, природжений лідер.

Вийшов неушкодженим з-під куль на Інститутській, доброволець 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар», загинув 27 липня 2014 р. у боях за місто Лутугине. 

Поразка в бійці – добре.
Вона дає бажання помсти і відсіює модників.
Бійка це завжди добре.
(С) Орест Квач, 2013.

«Вроджена майстерність рукопашника і перемоги на змаганнях. Дуже хоробрий боєць. На межі адреналінщика. Неодноразово сам один забивав переважаючі сили супротивника» – характеристика від товаришів. Зокрема Василь Волоцюга згадує: “На турнірі “ІДУ НА ВИ” Орест майстерно провів 3 бої, 2-ий закінчив ударом рукою з розвороту, супротивник провалився у нокаут як циган Бред Піт у фільмі СНЕЧ. Це найвидовищніший нокаут, який я бачив… Нарваний і різкий, завжди усміхнений і позитивний. Я ніколи не чув, щоби він жалівся чи скаржився».

З початком масових протестів на Майдані, він ретельно спостерігав за подіями, розумів усі ризики і що ситуацію намагаються контролювати різні сили. Проте коли почалися вуличні бої, разом з побратимами відразу включився у боротьбу. Там отримав першу контузію та щасливо уник кулі, яка пролетіла фактично у нього над вухом. Під час бою на Інститутській взяв на себе командування групою.

  • Балотувався кандидатом у Небесну сотню, але не обрали мене! – жартував Орест.

Валерій Чоботар, заступник комбата 5 ОБ ДУК ПС, тренер Ореста:

«На початку весни 2014-го Орест надзвичайно конспірувався. Ми намагалися не спілкуватися про ці речі по телефону, і це трошечки було дивно. Я звик його бачити активним, дуже прямим, а тут таке було відчуття, що він остерігається. Не боїться, а саме остерігається. І зараз, коли Ореста і багатьох інших хлопців вже немає, я починаю розуміти, що він відчував, що відбувається насправді».

Дійсно, він змінився після подій на Майдані. Став менш говірким, дуже задумливим і дещо відстороненим.

На вишколи поїхав одразу після Революції Гідності. Ще до того, як почалася окупація Донбасу. Розумів, що буде справжня війна. Коли почалося – він подався в «Айдар», адже це був один з перших добровольчих батальйонів, який реально воював на передовій.

Спілкувалися по телефону, коли він був там. Розповідав дуже мало. Навколо був повний хаос, безладне командування і безліч загиблих.

У перерві між ротаціями був нехарактерно мовчазним. Постійно пропадав у пошуках спорядження. Найбільше прагнув спілкування з побратимами. Коли поїхав додому і почув, що громада для нього збирала гроші на бронежилет, розсердився. Хотів своїми силами вирішити ці питання.

Коли він їхав на фронт удруге, у нього було єдине бажання – забрати з підрозділу хлопців, яких знав, щоби з ними нічого не трапилося. Міркував, що робити далі, до кого приєднатися, щоби не було марних втрат. Але потрапив у команду досвідчених бійців, деякі з них вже мали за плечима не один збройний конфлікт. Тож вирішив лишитися. Навіть розповів по телефону одну історію про те, як до них приходили місцеві жителі і питали скільки коштує його амуніція. Дивувалися, що так дорого. А хтось взагалі сказав, що зарплата це покриє, на що Орест відповів, що не отримує грошей, бо прийшов добровольцем. Це викликало шок і питання: «Так а навіщо ж тоді ти тут?». «Бо девіз мого життя – Україна або смерть. Але вам, рабам, цього не зрозуміти». Звучить ніби нереально пафосно, але Орест так думав і так жив.

Ще у далекому 2009 році він міркував: «Воля або смерть» – щоб слідувати цим словам потрібно багато чим жертвувати, і не зупинятись, не здаватись. Бувають моменти слабкості, з цим потрібно боротися.

Багато хто у складних ситуаціях збивається з основної мети і починає думати тільки про забезпеченість і різні матеріальні цінності… А на рахунок жертв, то я просто так не жертвую».

 

Коли він у складі своєї групи потрапив у засідку між Георгіївкою та Лутугиним, Андрій Юркевич (теж айдарівець, Орест познайомився з ним ще під час подій на Майдані, той на Інститутській витягував поранених людей з-під обстрілів) написав:

«Ми разом готувались до цієї війни. Їздили по вишколах, спілкувались з найрізноманітнішими спеціалістами з військової справи. Ми разом приїхали в цей батальйон, щоправда по-різному побачили своє місце в ньому, тому працювали в різних підрозділах. Ми були абсолютно різними людьми, він – гіперактивний та багатослівний, повний якоїсь невичерпної енергії, я – дещо відсторонений і завжди на своїй хвилі, але це ніколи не заважало нам добре ставитись один до одного і не конфліктувати. Орест не любив фотографуватись і негативно ставився до публічності на відміну від мене. Але при одній з наших останніх зустрічей під Олександрівкою запропонував разом сфотографуватися. Просто так. На пам’ять. Ще через кілька днів він мене підвозив до блок-посту в Георгіївці. Ще через два дні, коли ми формували колони для наступу на Лутугине, я бачив його здалека. Хотів крикнути, щоб привітатись, але через мить вирішив не відволікати – і без того суєта була грандіозною. Він так і залишиться в моїх спогадах – пробігаючим в складі своєї розвідувально-саперної групи по запиленій дорозі. Групи, яка загинула практично в повному складі за якихось кількадесят секунд».

Андрій загинув через сорок днів після Ореста.

Такі як вони – це особлива порода людей. Знають на що йдуть і їх вибір цілком свідомий. Вони завжди стоятимуть в авангарді совісті нації, в авангарді війська – земного чи вже небесного.

  • Пирогов Александр

    Украина не бездонная бочка,сколько ещё нужно положить прекрасных хлопцев,что бы эта ублюдочная власть начала работать на свой народ и на Украину .