• 15.05.2017 00:09
  • Автор: nastu

Про перспективи українського агропромислового комплексу – фахово і доступно у випуску «Планетарного Обсерватора»!

 

Перший випуск «Планетарного Оглядача» на подкасті «Експертного Корпусу» було сфокусовано на агропромисловому комплексі – сповненому проблем рятівному колу української економіки. За яких умов Україна може розраховувати на подальший зріст експорту; хто зацікавлений у відкритті ринку української ріллі ; на які хитрощі йдуть транснаціональні корпорації, щоби обійти мораторій на продаж землі; як бути із захопленим росіянами ринком міндобрив – про це і не тільки у першому випуску «Планетарного Оглядача».

Ведучий програми – політичний аналітик Юрій Олійник, а його гість фахівець у галузі АПК економічний журналіст Іван Киричевський.

Ви можете послухати подкаст або прочитати його текстову версію.

Юрій Олійник: Сьогодні ми обговоримо проблеми української аграрної справи, вплив АПК на міжнародні відносини України та політику інших країн, які зацікавлені в змінах у нашій країні. Згадаємо і мораторій на землю, який українська влада обіцяла МВФ зняти до кінця травня.

Іван Киричевський: Хотів зробити одну поправку. Український уряд зобовʼязався перед МВФ подати законопроект про обіг земель сільськогосподарського призначення до кінця травня. Але формулювання у тексті Меморандуму про співпрацю досить розпливчасте і питання власне ухвалення законопроекту взагалі не обумовлює.

Юрій Олійник: Ми знаємо, що аграрний бізнес зараз займає 40% експорту української економіки. Нацбанк визнав, що якби не експорт зерна та іншої продукції – наша валюта взагалі би знецінилася. І в той час, як з початком війни експорт металу падає, експорт зерна зростає і захоплює нові ринки. Тут для нас обнадійлива новина – ЄС суттєво розширив квоти для поставки української продукції. Давай зазирнемо за куліси аграрного бізнесу.

Іван Киричевський: Для початку уточню один концептуальний момент. У рамках системи угод про Асоціацію Україна–ЄС і зокрема зони вільної торгівлі, було встановлено, що українські агровиробники щороку можуть постачати певний обсяг аграрної харчової продукції без сплати мита на кордоні з ЄС. Зокрема, це приблизно 1 млн. тонн зерна, приблизно 10 тис. тонн курячого мʼяса і ще 32 позиції. Але навіть ці розширені квоти (окрім зернової) не настільки достатні, щоби закривати експорт бодай декількох підприємств. Для прикладу. Квота на експорт сухого молока складає 1 тис. тонн на рік. І за цікавим збігом обставин «закриватиме» цю квоту цьогоріч Вінницький молокозавод, який належить до корпорації Roshen.

Юрій Олійник: Ухти! Я так і думав!

Іван Киричевський: Цікаве співпадіння, але не будемо шукати йому конспірологічних пояснень.

Не варто говорити, що цей захід ЄС є реальним економічним заходом підтримки України – це така собі «морквинка для віслюка». Тому що тут не стоїть питання заробітку. Річ у тім, що право на поставки продукції в ЄС автоматично відкриває для нашої продукції ринки східних країн – Індії, Єгипту, Китаю та інших. Так право на поставку в ЄС посилює позиції в переговорах, підтверджуючи якість продукції та надійність постачальника.

Юрій Олійник: В африканських країнах зростають поставки зерна, так само в арабські країни та Індію. Самі темпи зростання експорту нашої продукції у ці країни перевищують темпи зростання експорту в ЄС. Європа (як і Росія) вже не є головними ринками для нас.

Іван Киричевський: На периферійні ринки треба звертати увагу хоча би тому, щоби не програти там економічне змагання з Росією. Той самий Єгипет, який є одним із найбільших покупців нашої агропродукції – є також одним із найбільших покупців агропродукції з Росії. Росіяни постачають на зовнішні ринки майже стільки ж зерна, як і ми.  Минулого маркетингового року ми поставили 40 мільйонів тонн, росіяни – 35 мільйонів.

Якщо наша географія поставок за пріоритетністю – це зокрема Європа, Азія, Китай, то для росіян – Близький Схід та Африка.

Так, переорієнтація на зовнішні ринки триває, хоча вона й доволі проблемна. З одного боку Кенія запропонувала нам безмитну поставку нашої кукурудзи (цьогоріч у них трапився недорід).  З іншого боку, для виходу, наприклад, на ринок ПАР є свої нюанси. Бо процес виходу займає 6 років через місцеві регуляторні особливості.

Юрій Олійник: Чи можна сказати, що розширення квот є епохальним? Наскільки я пригадую,  кілька попередніх років ЄС розширювало квоти для нас, коли ми їх вичерпували.

Іван Киричевський: Хтось сказав, що європейські стандарти на хліб не намажеш. Приміром, у нашому інформаційному просторі дискусія про Францію триває виключно в руслі передвиборчої риторики кандидатів у президенти. А от реальність дещо складніша. Очільник однієї з аграрних асоціацій минулого літа розповідав, що під час однієї зі спроб розширити квоти асоціація наших цукроварів поїхала на прямі переговори в Брюссель, щоби домовитися. Якщо не помиляюся, квота на безмитну поставку цукру зараз становить 10 тис. тонн (для порівняння – річний обсяг виробництва цукру в Україні становить 1,8 млн. тонн). Наші цукровари мали логічну та привабливу пропозицію: ЄС розширяє квоту на безмитну поставку цукру до 300 тис. тонн в обмін на відкриття українських квот у такому самому обсязі. Усі ніби мають бути задоволені – європейські цукровари отримують новий ринок збуту, наші – валютні притоки. Але весь процес розширення квот заблокувала Франція, якій власний агропромисловий комплекс «ближчий до тіла».

З приводу розширень квот наведу доволі показовий випадок, який пояснює багато речей, що відбуваються навколо нас. Наприкінці серпня відбулася хвиля протестів польських фермерів, які остерігалися «масованого» напливу зерна з України, в рамках згаданої вище квоти в 1 мільйон тонн зерна. Хтось їх переконав, що «українське зерно нікому не треба – замість розʼїхатися по всій Європі, воно «осяде» в Польщі, що спричинить розорення польських фермерів». Так пішла хвиля протестів.

Попри всю риторику ЄС про підтримку України та прихильність європейським цінностям, ніхто не хоче допускати конкурента на свої ринки. Тому збільшення квот для нас відбувається з такими тяжкими боями.

Юрій Олійник: Міжнародні структури – зокрема МВФ – успішно тиснуть на Україну, щоби дозволити продаж сільськогосподарської землі. Хто в цьому зацікавлений? І чи справді впровадження ринку землі буде кращим варіантом для нас в рамка співпраці з СОТ, інтеграції в ЄС?

Іван Киричевський: Деякі джерела стверджують, що ідея запустити продаж ріллі народилася в одному з проектних центрів реформ при одному з високопосадовців. Логіка проста: населення продає свій пай за ціною приблизно у 1 тис. доларів за гектар, витрачає ці кошти на товари короткострокового споживання. У наслідок цього відбувається тимчасовий стрибок росту економіки і з таким «бонусом» можна йти на вибори.

Які наслідки матиме для України впровадження ринку землі? Я би хотів звернути увагу на одну річ. Уряд у своєму плані пріоритетних дій на 2016 рік визначив подання пакету законопроектів, що мали би врегулювати земельні відносини. Але уряд цього не зробив.

Наступне. Моніторингом земельних відносин у нас дієво ніхто не займається, більше того – Держгеокадастр досі не провів повної інвентаризації земель, то оцінювати ситуацію ніхто з фахівців  достеменно не може.

Може трапитися й таке, що наша земля насправді нікому не буде цікавою. Адже попри стереотип про найкращі чорноземи в Європі, ми з цими чорноземами поводимося вкрай безгосподарно. А може статися й навпаки – з 1 січня 2018 року, коли має запрацювати ринок землі в Україні, ми побачимо різкий стрибок транзакцій з купівлі ріллі, але це буде легалізацією раніше куплених в обхід закону земельних ділянок.

Адже попри існування мораторію, земля продається. Ви можете зайти, приміром на OLX і побачити цей процес наживо. В Україні є приблизно 42 млн. гектарів ріллі – тобто 420 тисяч квадратних кілометрів. З них державної землі – тільки 10 млн. гектарів  (або ж 100 тис. квадратних кілометрів). Приватних паїв, які «підмораторні» – у нас 27 млн. гектарів. А є ще 5 млн. гектарів приватних паїв, які були роздані в якості земель під особисте селянське господарство, і їх можна вільно продавати. Тим більше, що укладення договорів оренди на 49 років, які практикують деякі агровиробники та певні сумнівні контори – можна вважати за продаж землі.

Зрештою, якщо такий сценарій насправді втілиться, цілком можливо, що новий формат земельних відносин переформатує навіть політично-правову архітектуру держави.

Є ще один внутрішній момент. У березні-квітні громада активно висловлювалася проти продажу землі, і таким чином формувала власну стратегію у «земельному питанні» . Але погано, що увагу до цієї проблеми перебили проросійські перформанси на комуністичні дати. Бо поки громада не матиме власної стратегії, що робити із землею, нам її навʼязуватимуть ззовні.

Юрій Олійник: До того ж, існує не тільки зацікавленість МВФ у торгівлі землею, але й інтерес у цьому транснаціональних корпорацій. Ми знаємо, що в усьому світі земля стає чимдалі дорожчим ресурсом. Китай скуповує в Африці чимало землі для власного споживання. Землі скуповує і Саудівська Аравія та інші країни.

Іван Киричевський: Якщо говорити про аграрні корпорації, то в Україні діють американські Bunge, Cargill, господарську діяльність у нас також ведуть французькі Louis Dreyfus, що веде посередницьку діяльність при торгівлі зерна на зовнішньому ринку, та швейцарська корпорація Glencore (яка має власні елеватори в Україні, але заявила, що шукатиме портові потужності для їх скуповування).

Транснаціональні корпорації цікавить не умовний пай дядька Івана, до якого можна прийти з валізою доларів. Їхній інтерес – це цілісний майновий масив: земля з високою врожайністю, розташований поруч елеватор із зерном. А ще краще, щоби з цього елеватора можна було швидко та зручно вивезти товар на експорт. З цим у нас велика проблема.

Юрій Олійник: І як у нас працюють ці (транснаціональні компанії (ТНК)?

Іван Киричевський: Креативні менеджери Bunge та Cargill знайшли безліч способів як, не вдаючись у питання земельного мораторію, скупити все, що їм цікаво. Наприклад, у серпні минулого року Bunge заявила, що «невідомі рейдери» спробували «віджати» у них елеватор на Вінниччині.  Але потім виявилося, що саме представники дочірньої компанії холдингу Bunge спробувала «віджати» елеватор у місцевого підприємства.

З  Cargill трапилася «ще веселіша» історія. Поки стан нашої економіки був відносно стабільним, доволі багато аграріїв брали кредити в банку під заставу свого майна. Коли почався «банкопад», майнові комплекси стали заставою в банках. Очільник корпорації Тоні Каргілл вирішив, що це непоганий момент для того, щоби за копійки скупити українські аграрні підприємства, що стали заставою. Ця історія не тільки побутує у профільних колах, але й підтверджена в офіційних повідомленнях Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Мовляв, вони хочуть залучити майданчик певної американської кампанії, повʼязаної із Каргіллом, щоби вона вела реалізацію активів агрокомпаній. Але ця історія «накрилась» через «ексцес виконавця», який показали службовці Фонду гарантування вкладів держосіб. Втім, нема підстав вважати, що на цьому історію вичерпано.

Тому ТНК навряд чи  цікавить зняття мораторію. Скоріше, їх цікавить нестабільна державна архітектура.

Юрій Олійник: Ці ТНК мають своїх лобістів також у західних країнах. І через них тиснуть, щоби ці країни тисли на українську владу. Чи є такий фактор?

Іван Киричевський: Я би не став вдаватися в конспірологічні теорії. Натомість звернуся до фактів.  Каргілл до війни мав у Донецьку зерновий елеватор і маслоекстракційний завод. І за неперевіреними даними, ці об`єкти досі успішно працюють. По крайній мірі, їх не було в списках «націоналізованих підприємств». Зрештою, посібники окупантів на Донбасі якось же ведуть торгівлю зерном з Росією.

З французьким Louis Dreyfus є також показовий приклад. Фактичною власницею цієї корпорації є Маргарита Лої-Дрейфус (у дівоцтві Богданова), росіянка за походженням. У публічній біографії Маргарити достатньо елементів легендування. Наприклад, сама Маргарита Богданова стверджувала, що її батьки загинули в катастрофі коли вона була дитиною. Хоча російські журналісти знайшли свідчення, що батьки Маргарити сиділи в тюрмі. Звісно, що далі «копати» їм не дали. Слухачі можуть зробити висновки самостійно та поміркувати, чи справді одна лиш Ле Пен є агентом Кремля у Франції.

Юрій Олійник: До речі, про Росію. Знаємо, що є великі проблеми з їхніми мінеральними добривами.

Іван Киричевський: Медійний шум навколо цієї проблеми переходить за межі добра і зла, тому варто прояснити один момент. У публікаціях ЗМІ зустрічається твердження, що росіяни забрали у нас 90% ринку міндобрив, хоча станом на 2016 рік вони забрали 75% (і то азотних добрив, виробництво яких вимагає великих запасів газу). Український аграрій має зараз тільки двох постачальників газу – або росіян або Фірташа, якого проукраїнським виробником складно назвати. Тим більше, що заводи його групи Ostchem мали великі борги перед Укртрансгазом. І 6 березня державне підприємство перекрило постачання газу на завод Фірташа. В результаті зупинилося виробництво і аграрії недоотримали міндобрив на 2 млрд. грн у розпал посівної.

Юрій Олійник: Чи є альтернативи поставок з інших ринків?

Іван Киричевський: З одного боку є – теоретично добрива можна возити навіть з Польщі. Але є велика проблема – це буде дорожче (на 40 Євро на тонну) – хоча би тому, що на вагонах при перетині кордону потрібно міняти колісні пари. Та й Польща наш попит не закриє. Теоретично ці добрива можна возити з країн Близького Сходу. Але маємо проблему із нерозвиненою портовою інфраструктурою, нестачею залізничних під`їздних шляхів, вагонів та локомотивів. Уявіть що буде, якщо ближче до осені у порти на завантаження поїде зерно та руда, натомість відвантажувати кораблями привезуть сотні тисяч тонн  вугілля і міндобрив. Це спричинить транспортний колапс.

Юрій Олійник: Чи є вихід із цієї ситуації?

Іван Киричевський: Можемо вчинити як заповідав Сціборський – націоналізувати заводи  групи Ostchem, тобто крупного капіталу, який деструктивно почав впливати на державу. Там ми   диверсифікуємо поставки міндобрив для українських аграріїв. Другий шлях – нам доведеться вкладати значні кошти в модернізацію портової інфраструктури. Якщо ми цього не зробимо – за це візьмуться транснаціональні корпорації, і це не піде на користь національним інтересам.

Націоналізовані заводи групи Ostchem варто було би модернізувати на виробництво міндобрив, що не вимагають значних витрат газу.

Юрій Олійник: Ми бачимо, що проблема зробити вибір між національними інтересами, транснаціональними корпораціями, Фірташем чи росіянами – лежить на рівні найвищої державної політики. Тут має бути пропрацьована до найдрібнішої деталі державна політика. Чи варто чекати від МінАПК, МЗС та інших міністерств прогресивних кроків у цьому напрямку?

Іван Киричевський: Міністр Кутовий не такий «поганий хлопець» як його малюють. Однак в нас архітектура державного будівництва шкутильгає на всі кінцівки. Звісно, перебудова міністерства АПК потрібна хоча би тому, що зараз воно не має фізичної можливості збирати інформацію про земельний банк агрохолдингів. Міністр сам визнавав, що станом на кінець минулого літа таку інформацію надавали профільні аграрні асоціації.

Але якщо громада не почне самостійно і пильно вивчати земельне питання, вибудовуючи національну стратегію відносно аграрного сектору економіки, її справді будуть навʼязувати ззовні. І не обовʼязково це робитимуть закордонні підривні центри – це можуть бути й посадовці з вулиці Грушевського.

Юрій Олійник: Кілька днів тому вийшов прогноз міністерства сільського господарства США на 2017-2018 роки, що передбачає прогнозований експорт і вирощування зерна в Україні у такій самій (або й меншій) кількості як зараз. Бо попередній посівний рік супроводжувався сприятливою погодою, що дозволило експорту зерна у кількості 40% стати основою економіки. Нині – затяжна холодна весна. Чи ми не втрачаємо контроль над економікою, віддаючи все на вдачу клімату?

Іван Киричевський: Усі прогнози мають властивість коливатися. З приводу продуктивності – не все залежить від погоди. Розораність і рівень екстенсивності сільського господарства, якого ми могли досягти – вже давно досягли.

Юрій Олійник: Як висновок – нам потрібна диверсифікація, ставка на розвиток високих технологій та інфраструктури.

Іван Киричевський: Нам варто робити ставку навіть не на валове виробництво зерна, а на так звані «продукти з доданою вартістю». Приміром,  якщо виробляти на експорт у Європу трюфелі, баранину або інші нішеві продукти, квоти щодо яких ми не вичерпуємо – це більш перспективний  шлях розвитку як для фінансової спроможності громади, так і для країни взагалі.

Але варто пам`ятати – орієнтація на сировинний вектор розвитку економіки та на приток валюти від експорту заважає програвати боротьбу за власне виживання. І це показала Південна Конфедерація під час громадянської війни у США. Конфедерати займались крупно товарним сільським господарством,  тому мали достатньо грошей, аби закупити закордоном найкраще на той час озброєння. Але перспективніше виявилось виробляти те озброєння у себе.

Залишайте відгуки про наш етер та підписуйтеся на наш канал на Mixcloud!