Про що розповідають архіви КГБ?

 

Ігор Кулик, історик, начальник управління інституційного розвитку політики національної пам’яті Українського інституту національної пам’яті. Експерт Центру досліджень визвольного руху. Був одним із координаторів проекту «Доступ до архівів як право на суспільну пам’ять», співавтор довідника «Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів». У 2014 – 2015 роках очолював Галузевий державний архів Служби безпеки України.

 

ДЕ ЗНАХОДЯТЬСЯ АРХІВИ КГБ?

Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО) зберігає ключові архіви, приблизно 40 тисяч справ. Туди вони потрапили з архівів СБУ, містять інформацію про репресованих громадян, вміщують кримінальні статті за антирадянську діяльність, а не за «вбив – вкрав – зґвалтував».

Період охоплений діяльністю ЧК–ГПУ–НКВД та становленням радянської влади міститься окремим фондом, зберігається Центральним державним архівом вищих органів влади і управлінь України (ЦДАВО).

Галузеві державні архіви мають свої особливості. Архів Міністерства внутрішніх справ України (ГДА МВС) містить значну кількість інформації, майже як архів Служби безпеки України (ГДА СБУ). Не зважаючи на це, архіви СБУ значно популярніші за МВС.

Архів Служби зовнішньої розвідки України (ГДА СЗР) зберігає приблизно 15 тисяч справ. Це порівняно мало, але кожний документ тут унікальний. Це архів «Первого упраления КГБ», тобто розвідки та контррозвідки. Зокрема інформація про українську діаспору, починаючи з Петлюри, закінчуючи розробками рядових діячів ОУН.

В архівах  СБУ зберігають «відкрите» минуле та «закрите» теперішнє

Паралельно з матеріалами незалежної України, доступ до яких жорсткий і максимально закритий, Архів СБУ містить в собі історичні матеріали – документи від створення «Чрезвычайной комиссии» до «Комитета государственной безопасности», доступ до яких відкритий. Європейський досвід інший, архіви комуністичних спецслужб чітко відділенні від сучасних. Це дає змогу робити крок вперед, повноцінно працювати спецслужбам, охороняти державну таємницю.

Чи продовжать архіви КГБ своє тоталітарне завдання?

Архіви демократичних установ покликанні допомагати громадянам. В тоталітарному устрої архіви здійснюють збір інформації з метою контролю суспільства. До 1991 року архів КГБ був оперативним, вміщував детальну інформацію на кожного громадянина СССР, який міг би вплинути на державний лад, вміщував детальну інформацію на нього.

Зі створенням ЧК, розпочав роботу окремий відділ обліку потенційно небезпечних громадян  – «Архівно-облікове управління». Каталоги та картотека з інформацією цього управління обмежувалися в доступі навіть для співробітників спецслужб. Для ознайомлення зі справою доводилося отримувати спеціальні допуски. Читальний зал для ахівно-облікових справ знаходився під постійним наглядом, виписана інформація перед виходом перевірялась, неблагонадійна вирізалась.

Держава стала елементом примусу, запустила маховик репресій. Вона протиставляла себе світу, існувало лише дві думки: її власна та неправильна. Принцип фрази «Есть человек – есть проблема, нету человека – нету проблемы» був втілений в життя.

1991 рік заклав вектор змін в державному та суспільному устрої. Це процес не одного дня, місяця чи року. Сьогодні ми маємо можливість досліджувати документи з архіву КГБ, історію спецслужб, методи боротьби з українським-антирадянським підпіллям та інші суспільно важливі теми з української історії.  Архіви КГБ ховають тих людей і ті думки, які не сприймались, були небезпечні в тоталітарному суспільстві.

Методи роботи КГБ ментально відбилися на свідомості та світосприйнятті співробітників СБУ. Зараз українські спецслужби можуть позбутися темного радянського надбання, перестати вважати себе славними чекістами. Країни центральної Європи вже пройшли через таку трансформацію і мають відповідний досвід. Практики минулих днів не мають повторитися.

Правда і фальсифікація існують поруч

Януш Куртика, колишній очільник польського Інституту національної пам’яті, говорив: «В нас в архіві є правда, є брехня і є провокація». Оригіналам документів не можна стовідсотково довіряти, їх необхідно перевіряти, звіряти з іншими свідченннями, з ситуацією яка існувала на момент створення документа.

У п’ятдесятих роках відбулася спроба фабрикації двох показових справ. Перша – про причетність вояків батальйону “Нахтігаль” до нацистських злочинів у Львові. Друга – при розробці справи останнього командира УПА Василя Кука, коли намагалися довести, що він нібито агент #КГБ. Існують чисельні справи, в яких говориться, що людина – агент КГБ, але це не значить, що так є насправді.

Знищення документів та пам’яті

Під час розвалу СССР спецслужби знищували, або вивозили архівні справи до Росії. Порівняно з іншими колишніми радянськими республіками, в Україні існує найбільша кількість відкритих архівів КГБ. Документи тридцятих років збереглися майже повністю, матеріалів з шістдесятих до вісімдесятих залишилося дуже мало.

У 1953 році Хрущов фактично знищив історію західноукраїнського села. Інформація, яку збирали спецслужби до цього часу, містила справи ледь не на кожного мешканця західної України, дані записували від сусідів – як людина ставилася до УПА, радянської влади тощо. По шістдесятниках та дисидентах була заведена всеукраїнська справа «Блок», вона налічувала понад двісті томів, але жоден не зберігся. Існують лише копії.

Знищення архівів за часів «Перебудови» було спричинене відсутністю розуміння, що робити далі, куди рухатися. Чи була більшість відсутніх документів вивезена до Москви, перевірити майже нереально. Завдяки випадку вдалося уникнути ліквідації справи на Олександра Довженка, що закінчується висновком одного з працівників: «Рекомендую уничтожить данное дело, как таковое, которое не имеет никакой исторической и культурной ценности». Справа на Романа Шухевича була знищена вже за часів незалежності, у 1995 році.

Встановлювати, які документи були знищені, коли і хто це зробив, зараз надзвичайно важко. Записи на зразок «Акту про знищення акту про знищення документів» мало чим можуть допомогти у виявленні істини. Польський досвід інший, їхній Інститут національної пам’яті має у штаті працівників, які займаються цими питаннями безпосередньо. Було б добре запровадити таку практику і в Україні.

ПРО ФОНДИ В АРХІВІ СБУ (1918 – 1991)

Два роки тому росіянин Сергій Прудовський шукав інформацію про свого діда і натрапив на закритий лист НКВД про терористичну діяльність на користь Японії, Китаю та інших країн. Ключові документи були закритими. В архіві ФСБ йому сказали: «Вы что? Это совершенно секретно!». Він подав до суду, але у доступі було відмовлено. У цей час необхідний йому документ знайшли в українському архіві та опублікували. Прудовський з розсекреченим документом звернувся до російського правосуддя ще раз. Суд продовжив гриф секретності на тридцять років. Таке життя в Росії.

Доповідні записки або інформаційно-аналітичні документи

Нещодавно була тридцята річниця страшної трагедії на Чорнобильській АЕС. Серед документів є доповідна про аварію, яку управління КГБ відправило до Києва і Москви. Там розшифровано дозу радіаційного випромінювання на третій день після аварії. Величезний показник. На  тому документі Щербицький від руки написав: «Что это значит?». Це означало, що через некомпетентність та замовчування інформації про масштаби катастрофи величезна кількість людей втратила життя та здоров’я.

Працюючи з документами, важливо враховувати хто і що писав на них від руки.

Допити  зазвичай тривали близько доби, якщо це стосувалося відомих осіб і було не під час «Великого терору». Людину викликали о 12-й ночі одного дня, а о 3-й ночі наступного відпускали. Можна здогадатися, які методи використовувалися при допитах, якщо за день витягували в середньому дві сторінки інформації. Протоколи допитів можуть показати як змінювалася людина. На перших сторінках міг бути гарний, розмашистий почерк, а в кінці стояв хрестик або ж відбиток скривавленого пальця. Є речі на яких знаходилася кров, рештки шкіри.

Праця в архівах – не похід на каву з круасаном, на такі документи важко дивитися.

Часто люди звертаються в архів, щоб їм підказали місце поховання розстріляних родичів. Зазвичай така інформація знаходиться в документах, де є просто перелік: «Я, комендант тюрьмы N, (дата), расстрелял …» список може бути до сотні людей. У кожному обласному центрі були спецоб’єкти, куди вивозили тіла. Найвідоміші з них – Лук’янівське СІЗО, Биківня. У Вінниці, де було одне з таких місць, зараз знаходиться супермаркет. Місце захоронень буквально закатали в асфальт.

В архівах СБУ є документи польської Армії крайової за 1944 рік. Також є 242 томи справ з документами про Українську повстанську армію (УПА). Ця інформація існує завдяки тому, що в кінці п’ятдесятих років чекісти хотіли похвалитися як вони воювали проти «бандитів». Було створено окрему комісію, яка збирала по всіх наявних архівах КГБ документи, що висвітлювали структуру підпілля, тактику, діяльність його керівників та агентурну боротьбу НКВД проти повстанців. Так була створена справа №372 з фонду №13, а згодом додалися ще справи № 376 та № 398. Вийшло, що чекісти власноруч створили пам’ятник своїм ворогам, адже це єдиний, унікальний масив документів, який дає змогу зрозуміти, як діяла УПА і як їй протидіяли радянські каральні органи.

КІЛЬКІСТЬ І ЦІННІСТЬ ДОКУМЕНТІВ В АРХІВІ СБУ

Якщо порівняти документи КГБ, що знаходяться в архіві СБУ та ті, що є в Європі, то цінність наших документів є великою. Тісна співпраця Штазі й КГБ тривала до 1951 року. Далі КГБ здійснював лише контроль і нагляд за правильністю ведення їхнього документообігу. Тому наші документи перспективніші, вони унікальні. Це близько п’яти мільйонів томів справ. По донесенням НКВД за період приходу перших совєтів на західну Україну, з 1939 – 1941 рр. до агентурної діяльності залучено сто п’ятдесят тисяч осіб. Зрозуміло, що цифри перебільшені, але навіть якщо поділити їх на три, все одно це десятки тисяч залучених людей і двісті тисяч справ, це мало. Якщо взяти Центральний архів Міноборони Росії, то тільки у ньому є сімнадцять мільйонів справ. Але якщо порівняти з країнами Балтії, то там майже нічого не збереглося – або винищено, або вивезено в Москву. Коли почала падати Берлінська стіна, почалися кольорові революції, Україна здавалася більш-менш стабільною. Навіть у 1990 році в нас не так багато документів спалили і вивезли.

КГБ працював точково, по конкретній людині. Він здійснював нагляд і аналіз ситуації, слідкував за політичними настроями. По звітних документах КГБ можна прослідкувати як це відбувалось, реакцію населення. Навіть якщо проводилися масові операції, був конкретний список кількох тисяч осіб. Проте загалом масовими операціями (переселеннями, депортаціями) займалася міліція. Які документи і в яких об’ємах знаходяться в архіві МВС, важко сказати.

Кількість людей, які звертаються в українські архіви значно зросла в порівнянні з попередніми роками, сьогодні це приблизно сорока тисяч звернень. Та якщо порівняти з польським Інститутом Національної Пам’яті, у них за рік в архіви було зроблено близько чотирьохсот тисяч запитів.