Шістдесятники – покоління української інтелігенції другої половини 1950-х років. Ядро українського дисидентського руху.
Світогляд шістдесятників формувався на традиціях української інтелігенції ХІХ – початку ХХ ст. Також зіграло свою роль: «Розстріляне відродження», яке стало відомим широкому загалу тільки після ХХ з’їзду партії КПРС у 1956 р.; традиції української державності та інформація про повстанський рух періоду 1917 – 1921 рр.; гуманістичні віяння Заходу.
Під час «Хрущовської Відлиги»: призупинення масових репресій; засудження політики особи Сталіна, а не партії; часткова лібералізація окремих сфер життя; тимчасове послаблення радянського тоталітаризму; реабілітація багатьох репресованих. Вірогідно, з метою уникнення суспільного збурення, процес реабілітації супроводжувався замовчуванням, або фальсифікацією місць страти / захоронення репресованих. Шістдесятники прагнули демократизації суспільно-політичного життя, збереження української мови і культури, піднесення вільної творчості (вихід за рамки соцреалізму), оновлення суспільства, але в рамках радянського союзу. Окрім заборони друку, цензури, агентурних провокацій, звільнень з роботи – вільнодумців цькували в пресі та на товариських судах, звинувачуючи в формалізмі, безідейності, буржуазному націоналізмі. З 60-тих по 80-ті рр. в Україні розвивалася нелегальна преса – самвидав. Або ж захалявна / задротяна / підземна література. Також існував тамвидав та магнітвидав.
Під час «Брежнєвського Застою»: партія повернула свій курс на неосталінізм; відбулася перша хвиля арештів у серпні-вересні 1965 р.; відбувся частковий компроміс шістдесятників із владою. Ті з шістдесятників, хто лишився на своїх засадах: апелювали до внутрішнього законодавства – конституції УРСР, СРСР; зверталися до міжнародних правових документів – «Загальної декларації прав людини ООН» та ін.; розвивали самвидав. Виникли ПІДПИСАНТИ (ті, хто надсилали листи вищому партійному керівництву Москви та Києва з протестами проти репресій). Формувалася політична опозиція – шістдесятники стали частиною дисидентського руху. Постало питання колоніального становища українців у складі СРСР, з’явилася потреба в організації українського визвольного руху.
Спротив репресіям: перший відкритий протест проти арештів відбувся 4 вересня 1965 р., на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» С. Параджанова; 1965 р. з’явилася праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка згодом була опублікована в Мюнхені; 1967 р. – збірка В. Чорновола про таємні арешти – «Лихо з розуму (портрети 20-ти «злочинців»)»; інформація Радіо «Свободи» до світу про самвидав та арешти.
Реакція системи: з 1967 р. створювалося 5 управління КДБ, спрямоване на боротьбу проти інакодумців, інтелігенції, церкви. КДБ адаптувався до нових умов – вербували освічених офіцерів, інтелектуалів свого середовища, спеціалістів різних галузей. Вони розуміли, що прості арешти нічого не дадуть, необхідно психологічно зламати арештованих, змусити відмовитися від своїх ідей, поглядів, товаришів, самих себе. За їхнім задумом політв’язні не повинні були ставати мучениками в очах народу. Методи КДБ: раптові затримання, тюрма під час слідства, моральний тиск, ізоляція, шантаж, жорстокі судові рішення.
Всесоюзна кампанія проти самвидаву – 16 липня 1971 р. Розпочалася справа групової розробки «БЛОК», проводилися оперативно-розшукові та негласні слідчі дії: зовнішнє спостереження за активістами, прослуховування телефонів, перехоплення кореспонденції, розробка іноземців-контактерів з шістдесятниками, посилена увага до друкарських машинок.
Друга хвиля арештів – початок 1972 р. Політв’язні отримували в середньому 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. До тих, кого не могли притягнути до кримінального кодексу, застосовували «каральну медицину» – спеціалізовані психлікарні. В той період відбулося стоні арештів та тисячі обшуків. Продовжувалися утиски української мови та преси, політичні чистки, звільнення, виключення з партії «неблагонадійних». Кількість активістів по всій УРСР – 600 чоловік. Навколо них крутилися тисячі пасивних симпатиків. Рух був не централізованим, а стихійним, орієнтувався на «групи за інтересами». Український дисидентський рух, на відміну від правозахисного руху інших республік, мав свою унікальність – відстоювання української ідентичності.
Після арештів 1972 р., на зміну «принципам ленінської національної політики», на яку спиралися шістдесятники, відбувається радикалізація поглядів. На це вплинули контакти в таборах з членами ОУН, бійцями УПА. Є дані 1974 р. про контакт з середовищем українських дисидентів Василя Кука, останнього командира УПА (він фігурує у справі “БЛОК“).
Шістдесятники не мали широкої народної підтримки. Вони не сформували виразної політичної програми, яка б могла вирішити злободенні питання селян чи робітників. Проте шістдесятники продовжили неперервність традицій українського визвольного руху та своєю діяльністю наблизили часи незалежності.
Література:
- РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ: 1960–1990. Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. / Передм. О. Зінкевича, О. Обертаса, 2012. – 896 с.
- Гель І. Виклик системі: український визвольний рух другої половини ХХ століття. – Львів: Часопис, 2013. – 392 с.
- В’ятрович В. Історія з грифом “СЕКРЕТНО”. Таємниці українського минулого з архівів КГБ. – Львів – Київ, 2012. – 328 с.
- В’ятрович В. Історія з грифом “СЕКРЕТНО”. Нові сюжети. – Львів, 2012. – 240 с.