• 14.03.2018 10:11
  • Автор: Настя Сніжна

Весна-2014 очима добровольців

Експертний Корпус підготував матеріал до Дня українського добровольця та розпитав друзів про перші місяці московсько-української війни, їхні переживання і спроби знайти собі застосування серед оборонців землі. Це відверті і вражаюче глибокі історії молодих людей, які побачили достатньо багато і не збираються зупинятися у цій, здавалося би, мертвій точці безвихідної війни.

 

Руслан

Родом з Марїнки. Він вийшов неушкодженим з-під обстрілів на Інститутській, спробував себе в якості артилериста і вірить, що його війна – ще попереду.

Із загального контексту я розумів, що трапиться щось подібне до окупації Криму. Мене тоді вразила не стільки зрада кримських підрозділів, а пасивність, нерішучість тих, хто нібито вірний присязі. Здача зброї та частин без жодного опору – це національне приниження досі небачених масштабів. Були думки поїхати в Крим, але з чим? Наскільки намагався заглибитися в ситуацію, я не знайшов організованих форм збройного спротиву там. Тому ця ідея видалася беззмістовною.

Коли було виголошене рішення про застосування федеральних військ РФ на території України – по факту це стало оголошенням війни, яке Україна проігнорувала. Я зібрав речі, які вважав необхідними. (Хоча зараз я розумію, що з цим комплектом я би замерз і здох). І вирушив у військкомат. Там я з подивом дізнався, що Україна воювати не збирається і мобілізацію не оголошено. «Ми тобі подзвонимо».

Перетнувся з друзями, разом намагалися зрозуміти, що робити. У нас була думка всім разом піти в ЗСУ. Але так щоби всім разом. На той момент всі навчені досвідом – без зброї немає сенсу рипатися. Бо подібні теми вивозити на бойовому дусі і коктейлях Молотова – не варіант у цих масштабах.

Про події на Донбасі

Те, що відбулося 1 березня у Донецькій області – це саботаж силових структур і злочинна халатність. Цю ситуацію цілком можна було взяти під контроль ще на етапі квітня-травня 2014-го. Донецьк ніколи не був абсолютно проросійським містом. Українофобський актив – це маргінали. Проросійська риторика могла існувати на побутовому рівні, але щоби за це виходити на вулицю – таке собі могли дозволити маргінали, алкоголіки з якихось організацій типу «Данєцкая Русь».

У Донецьку здалися всі, окрім ВВ-шної частини №3037. Вони відмовилися присягати «ДНР», три місяці була в облозі і підірвала склади зі зброєю при прориві. У Маріуполі також окупанти зустрілися зі спротивом частини ВВ. Дивно як для цього роду військ.

У Кураховому була якась група московських терористів, яка приїхала і вшилася. І регулярно їздили сєпарські агітаторки організовувати «республіканскіє органи управлєнія». У цей час над міськрадою вже не було державного прапора. Взагалі жодного прапора не було. Це було розпорядження мера міста – нині депутата ВРУ від Опоблоку Сажка.

Я був абсолютно розгубленим

Зарився в себе. Час від часу продзвонював різні варіанти куди піти воювати. Врешті наприкінці квітня з друзями ми пішли в НГУ. Але за тиждень я звідти поїхав дуже засмученим. Після революції я мав ідеалістичне бачення подібних речей. Тому коли зіткнувся з нехлюйством і алкоголізмом, це мене вразило. Я ж раніше не стикався з армією.

У липні я потрапив на тренувальну базу до правосеків у Десні. Там було дуже круто. З усіх вишкільних баз – офіційних і напівофіцінийх – це було найкраще, що бачив. Від інструкторів із ПС і ЗСУ отримав непогане уявлення про основу військової справи.

Аж узимку 2015 оформив контракт із ЗСУ. Звісно, це теж акт доброї волі. Але я живу із відчуттям, що пропустив дуже багато цікавого. І єдина моя надія – що найближчим часом почнеться глобальний рух.

Зараз я до цього готовий. Але на момент весни 2014-го об’єктивно не був готовий до жодних бойових зіткнень. Так, на Інститутській я дивом вцілів, коли в метрі від тебе падали люди від беркутівських куль. Себе обманює той, хто думає, що це загартовує. Ні. Смерть поруч розкриває очі на деякі моменти, ти починаєш мислити тверезіше. Але впевненішим стаєш, коли розумієш, що робити, коли в тебе є підготовка, коли ти можеш діяти, виходячи не лише з особистих якостей, а з конкретних навичок.

На весну 2014-го я мав книжкове уявлення про війну, уявлення, що базуються на сопливо-пацифістських засадах. Були присутні увесь цей наліт трагізму і надмірна сентиментальність.

Фото Юлії Фобії

 

Війна має бути в кайф

Треба розуміти – якщо ти лишишся живим і не сильно покалічишся, то з 80% ймовірністю ти скажеш, що це була найкращий в твоєму житті період. Лише таке ставлення до війни й має бути. Без цих хибних установок, мовляв, «ми виконуємо обовязок», «захищаємо рідну землю». Це війна. Кайфуй від цієї абсолютно божевільної обстановки, абсурдних подій, перемінно веселої-перемінно напруженої обстановки, слизьких умов. Коли ти там – плюєшся. А коли повертаєшся – тобі це сниться кожного дня.

Здається, зараз мій рівень злості набагато вищий, ніж на момент революції. Без хибного гуманізму і буржуазної моралі.

Я чітко усвідомлюю, що буде, як це виглядатиме. Без ілюзій. Буде тупняк, саботаж, зради, п’янство, безвідповідальність, стояння на місці. Але для тих, хто отримає простір для подвигу – це буде найкраща можливість у цьому житті. Хоча пощастить не всім. Це воєнна справа.

Свого часу мене засмутило те, що люди, які потрапили проти своєї волі на військову службу – не цінують того шансу, який їм дала доля.

У моєму уявленні ідеальна військова політика держави – послідовна мілітаристська позиція. Кожен «заробітчанин» має перетворюватися на хижака. Для того щоби військовослужбовці розуміли, що гроші – це не головне, на найвищому рівні має бути саме така міліарна агресивна риторика. А зараз в нас вона неефективна, напівпацифістська.

Тому й добровольці 2014-2015 років перебувають у дурному становищі. Ніби є війна – іди воюй. Але з іншого боку – це «війна ніпрощо». Не видно кінцевої мети. Усі спроби патріотично налаштованих вояків пояснити, що війна за Україну – сприймаються «заробітчанами» зі сміхом.

Основні якості добровольця

Головною якістю добровольця є ідеалізм – у хорошому розумінні. Ми маємо усвідомлювати Україну не як територію чи формальне державне утворення. А завоювати для неї метафізичний зміст. Щоби у загальній картині світу чітко викреслити для неї гідне місце. Щоби це не було формальною згадкою у підручниках з історії. Ідею державності має бути не лише реалізовано – вона має стати сакральною цінністю на всі століття. Ідеться не про те, щоби захистити землю, а про те щоби завоювати Небеса. Свої ідеальні світи.

 

Олексій Бешуля

«Донецький» у пятому (чи й шостому) коліні. Став легендарним АГС-ником у складі 54 і 131 окремих розвідбатальйонів ЗСУ. Нині – письменник і співзасновник видавництва «Zалізний Тато». Допис взято з FB героя з його дозволу.

Є помилки, які вже не виправиш, і єдина надія – їх спокутувати.

Після демобілізації був довгий період аналізу всього життя. Досі огидно стає від своєї нерішучості та не готовності до справжньої війни. А вона по суті почалася рівно чотири роки тому в Донецьку.

Пам’ятаю, коли тієї весни часом їздив на схід у цікавій компанії. Толком не було зброї, справжньої рішучості. Так, ніж, газові балони обмотані гвинтами і намагання зробити безстрашне обличчя. Ще часом було пару помп або карабін на весь автобус.

І одного разу трапилася дурна ситуації. В автобусі пролунало “Хто готовий стріляти? Є одна помпа”. Я чомусь викликався. Звісно було страшно. Звісно я толком не вмів стріляти. Лишалося тільки зробити серйозне обличчя і сподіватися, що якось та вийде. Добре, що тоді не довелося стріляти.

Згодом я постійно згадував цей день і картав себе за відсутність готовності вбивати. Я був готовий битися. Отримати по обличчю було не страшно. Не страшно було когось покалічити. За свою навколофутбольну кар’єру бачив багато важких ушкоджень, але вбивати був не готовий.

Не готовий був поїхати до Донецька тієї весни. Почати свій інтимний джихад. Зарізати заради пістолету чи автомату.

От зараз через мою нерішучість та відсутність готовності вбивати чотири роки триває війна. Через те, що боявся спалитися перед мусорами з лівим стволом. Вдумайтеся, тоді перероблений стартовий пістолет коштував вісімсот гривень. Але було якось страшно. Джихад наїбнувся об нерішучість.

Поки не знаю як, але ці помилки необхідно спокутувати. Бо вже не виправиш.

 

«Каркуша»

Киянин, економіст, з травня і по сьогодні – служить у бойових підрозділах Нацгвардії. Війну сприймає крізь призму книги «Бійня номер пять».

Коли ми дізналися, що Росія напала на Крим, я з другом І. та Т. проводили екоакцію – палили мисливські вишки. Тоді ми подумали, що росія почала широкомасштабне вторгнення. Хоча ворожі війська лише входили в Крим, друг І. дуже переживав, що його слободу можуть захопити – бо вона розташована на Лівобережжі. В цілому якби ворог мав яйця, він міг з наскоку захопити Україну по Дніпро – і слободу І. в тому числі.

У березні ми з дівчиною поїхали в Луцьк. Мене рекрутували в загін сприяння прикордонникам. Бо частину прикордонників перекинули на кордон з РФ, а кордон з Білоруссю було огороджено тендітною ниткою. Ту нитку треба було оберігати. На 5 чоловік добровольців припадала зона відповідальності у 15-20 кілометрів. У нас була малокаліберна гвинтівка, сигнальний пістолет, саперні лопатки і «Таврія», яка заглохла посеред лісу. А ще пес – німецький вівчур. Зброю нам ніхто не дав. Так ми провели 7 днів, потім замість нас поставили 5 волиняків – трохи кращих за галичан. Я повернувся у Київ.

Я звільнився з роботи. Десь у середині квітня я їхав велосипедом на Дорогожичі і зустрів Б. Він повідомив, що збирається група для вступу в Національну гвардію. Ми обговорили перспективи і вирішили йти разом. Але після «травневих свят». Бо спочатку треба відпочити.

У частині на Печерську нам дали направлення на ВЛК, яку ми пройшли за півдня. В усіх кабінетах лікарі вважали, що в кожного з нас тринадцяти достатньо здоров’я щоби посилати нас вмирати на фронті. Після цього нас відвезли на полігон у Нові Петрівці. У штабному наметі двоє невідомих персонажів розподіляли нас за посадами. Кожен виходив звідти і з подивом розказував, що він снайпер/ гранатометник/ кулеметник. Найбільш невезучими були ті, хто став санітаром. В усіх інших виявилися природні здібності до війни. Оскільки я був офіцером запасу (хоч і за фахом «фінансово-господарська діяльність»), мене призначили командиром всіх цих обдарованих людей. Довелося вчитися бути командиром.

У Петрівцях ми багато стріляли і підривали. Такого з нами ще не траплялося і тому більшості це подобалося. Як виявилося, та підготовка була не найгіршою з бойових підготовок, пройдених за 4 роки війни. Адже нам давали вистрілювати будь-яку кількість патронів і не змушували дотримуватися суворих правил дисципліни.

Команда мрії

Крім нашої групи у взводі було ще 2 сформованих відділення. Загалом у взводі були гарні люди – більшість із вищою освітою, віком від 18 до 55 років.

У нашому відділенні були дуже цікаві особистості. Такі як Святик –  історик, який цікаво розповідав історичну бувальщину. Як виявилося під час ротації на Схід, він також вмів басом співати матюкливі пісні.

Особливо цікавим був К. Першим ударом для нього стало те, що значки НГУ будуть продавати нам по 40 грн. Він цього не витримав і підняв перший в історії постреволюційної України корупційний скандал. Його навіть хотіли не допустити вмерти за Україну. Але допустили і він не вмер. Як і всі інші бійці нашого взводу.

Наступним обурливим явищем був обман з бронезахистом. Нас хотіли одягнути в погані бронежилети і металеві совкові каски – зовсім не те екіпірування, що показували Яценюку під час презентації батальйону. Але незважаючи на це, ми все одно були готові їхати на фронт.

Зрештою коли нам сказали, що ми нарешті будемо їхати – декілька осіб вирішили, що вони поки не готові і пішли додому. Решта бійців вирушила на фронт у визначений термін.

Я досі служу

Вважаю, що справа не завершена.

Сумую за 2014 роком. Тоді не було видно нікого вище капітана чи майора, геть не було перевіряючих і в цілому штаб не втручався у війну.  Шкодую, що тоді не знав артилерії. Ото б я розгулявся!

 

«Мангуст»

Колись – ботанік, ведучий нічних ефірів на власному радіо «Спротив», електрик, спелеолог. Не брав участі в Революції Гідності, не був серед перших добровольців. Але стояв біля витоків становлення медслужби 8 батальйону Правого Сектора. На фронті – з 2014-го. Зараз – санінструктор роти у складі окремого батальйону ЗСУ. І знову біля витоків новітньої української військової медицини.

Передчуття війни

Згадується далекий 2008 рік – редакція «Українського спротиву». О 1-й ночі раптово прокидається «Каскадер» і каже: наснилося, що почалася війна, а ми до неї зовсім неготові. Томи ми маємо терміново провести вишкіл. У березні 2014-го ми зібралися і я нагадав Каскадеру про цей пророчий сон – прийшла війна, і ми до неї не були готові.

Хоча вишколи допомогли насправді. На всю нашу компанію, яка пішла воювати, участь у бойових діях не справила якогось надзвичайного враження. В глибині душі всі цього чекали і розуміли, що настане цей день – почнеться війна з Росією.

Ми завжди намагалися застосувати свій міліарний потенціал, виростали на байках «Каскадера» і «Кордона» про війну. А тепер і ми можемо травити байки. Звісно, те, чого нас вчили на вишколах – навряд допомогло в армії. Але це стало психологічною опорою. Якщо стрижень є – на нього можна накручувати все що хочеш. Ну і альпіністський вишкіл згодився – я тепер розумію, що в мене більший ПТСР від якихось пригод в горах чи в печерах, ніж від побаченого на фронті.

Іде війна, а я продовжую ходити на роботу

А в березні-квітні здавалося, що коїться щось нереальне і це швидко закінчиться. Здавалося, що є спеціально  навчені люди і вони все зроблять. Але Крим відтяпали. Почалися заміси у Слов’янську і Донецьку. А я все ходив і ходив на роботу. З’явилося відчуття, що треба щось робити і чекав моменту, який підкаже, що саме.

Говорив з отцем Євгеном і ділився з ним своїми сумнівами. Отець сказав: «Там справляться і без тебе. Але чи зможеш ти потім жити і знати, що не взяв участь у війні». Я не поспішав. Таке рішення треба виважено приймати.

Врешті вийшло все як треба і вчасно. У липні до мене подзвонив «Зірваний» і запросив провести навчання з альпінізму для Правого Сектора на базі в Десні. А сам поїхав на війну. Домовилися, що я до нього приєднаюся після навчання. Так я лишився в навчальному центрі і все пішло-поїхало.

Чому продовжую служити, коли більшість товаришів давно вдома? Поки я був у добровольчому підрозділі – ми будували медслужбу, я не хотів це кидати. Бо не було на кого. А в 2016-му отримав пропозицію іти в Збройні сили. Побачив як виглядає медслужба в масштабах ЗСУ. І поки не можу кидати – зараз я маю можливість стояти біля витоків створення сучасної української воєнної медицини.