Усі давно знають затерту фразу про невивчені уроки історії, які доведеться повторювати. Проте далеко не кожен уповні це усвідомлює. Перша половина ХХ століття стала вирішальною для європейських народів, які не мали державності, і заклала програму їхнього життя мінімум на сто років уперед. Розпад великих імперій та утворення на їхніх уламках нових республік породили два вектори розвитку постколоніальних суспільств: тоталітарний і демократичний. Але cпершу поборотися за свою незалежність спробували всі притомні нації.
Україна другою після Фінляндії проголосила незалежність 22 січня 1918 року та кілька наступних буремних років виборювала власну державність. На відміну від фінів, українці втратили цей шанс та знову опинилися під російською окупацією аж до кінця сторіччя. Унаслідок довгих десятиліть репресій та геноцидів сьогодні наш соціум переживає справжній потужний посттравматичний синдром. Найсумніше, що цей синдром ще не пропрацьований і фактично неусвідомлений. Саме його проявом є гострі соціально-політичні й економічні кризи, революції, анексія Криму та російсько-українська війна, що триває з 2014 року. Комуністична система запрограмувала кризу української ідентичності, у якій лежить корінь усіх сучасних проблем. Тож колесо історії прокрутилося, а українці досі не розібралися із давніми наболілими питаннями.
Білі плями в українській колективній пам’яті
Ми масово не знаємо власної історії ХХ століття. І якщо друга його половина ще більшменш зрозуміла, то період національно-визвольної боротьби 1917–1924 років (традиційно період Перших визвольних змагань завершується 1921 роком, проте я вирішила зазначити 1924-й, адже Армія УНР офіційно існувала в Ланцуті до літа цього року), еміграційні 30-ті — це біла пляма в українській колективній пам’яті. Що казати про той період, якщо в нас начисто стерлася пам’ять про події десятирічної давності. Ми забули, як у 2010 році, буквально за кілька місяців, нашу державу фактично здали Росії: у Севастополі до 2042 року розмістили іноземні війська; стрімко набирав обертів розвиток російської соціальної інфраструктури всього Криму; росіяни контролювали нашу атомну енергетику, літакобудування та будівництво гідроелектростанцій; вони утримували контроль над українськими підземними сховищами газу; наростала русифікація вищої освіти й разом із тим усього українського інформаційного простору (на телеканалі «Інтер» почали перекладати україномовних спікерів російською, а з «Першого національного» зник переклад із російської на українську; до вищих навчальних закладів змогли вступати всі охочі, навіть ті, хто абсолютно не володів українською тощо). Табачник почав переписувати підручники з історії, у Запоріжжі встановили пам’ятник Сталіну, 9 травня проводилися військові паради, заперечувався Голодомор як геноцид, ветеранів УПА офіційно не визнавали героями. Саме тоді стан економіки стрімко скочувався до катастрофи, приймалися злочинні закони, відбувалися репресії проти патріотично налаштованої молоді. І якщо нині всі люблять говорити про розруху, то не зайвим буде згадати, як десять років тому люди так само боялися ходити в лікарні; дороги провалювалися навіть у мегаполісах на центральних вулицях; відбувалася хвиля масових звільнень, особливо в держструктурах; вартість проїзду в громадському транспорті не виправдовувала якості обслуговування пасажирів; у північно-східних регіонах так само масово вимирали села.
Епоха лапок
Починаючи з відновлення незалежності в 1991 році, Україна перебувала в сонному стані, успадкувавши бюрократичний партійно-державний апарат окупаційного радянського режиму. Усі питання ідеологічного характеру старанно підтримувалися на повільному вогні, вчасно помішувалися, час від часу ледь не підгорали, але й не охолоджувалися. І коли вже починало кипіти, відразу на перший план виносився вигаданий конфлікт цінностей. Україну штучно ставили між сходом і заходом. Ще в 90-х роках аналітики дивувалися, що Україна не пішла за югославським сценарієм. Історик Роман Шпорлюк якось зазначав, що тоді точилися розмови про різню на Донбасі, війну в Криму й навіть галицький сепаратизм. Перед грудневим референдумом 1991 року були прогнози про міжетнічні конфлікти. Події Помаранчевої революції 2004 року стали своєрідною репетицією. З одного боку, суспільство виявилося готовим до змін, з другого — стало очевидно, що будь-яка політична сила, яка вийшла з-під крила кравчуцько-кучмівського політичного клану, є апріорі безплідною щодо корисних дій на користь українського народу й державності. На це тоді ніхто не звернув уваги, а наслідки з’явилися швидко, за якихось 5-6 років — до влади прийшла відверто проросійська Партія регіонів. Окрім антиукраїнської ідеологічної лінії, вони відзначилися й гучними провалами в економічній сфері. Напередодні чемпіонату Європи з футболу Євро-2012 (підготовку до якого вони успішно завалили), регіонали вчинили гучне розкрадання історичних пам’яток Києва, вирубування лісів тощо. Опісля з надзвичайним поспіхом витерли ноги об українське законодавство, ухвалюючи варварські рішення абсолютно незаконним способом (73 депутати ухвалили 20 законів, 2 постанови і 7 законопроєктів, більшість з яких мали економічний характер). А потім тихцем прийняли закон проти української мови, нацькували внутрішні війська на мирних громадян — і пішли «на канікули», попередньо вкотре домовившись із «опозицією». Цей малий за хронологічними рамками, але великий за насиченістю подій період можна сміливо назвати епохою лапок. Усі терміни та назви, які мали позначати щось цілком адекватне і правильне, втратили своє значення. Правоохоронці, гарант конституції, уряд, опозиція й ще сотні подібних слів тоді бралися в лапки.
“Щасливі ті часи…”
Тож під час революції 2013–2014 років сталося майже остаточне протиставлення на рівні ідей. Українське суспільство поділилося на громадян і населення. Це була закономірна сутичка українського виміру з «рускім міром». Відтоді українське суспільство вийшло з анабіозного стану політичної апатії. Політика перестала бути «брудною справою», вона стала справою кожного. Щасливі ті часи, коли політика не турбує переважну більшість населення, адже це означає, що всі задоволені й кожен може робити те, до чого лежить серце. Художники малюють, письменники пишуть, воїни охороняють безпеку, фермери вирощують урожай, бізнесмени заробляють гроші. Та коли відбувається те, що порушує ці ідилічні умови життя, кожен громадянин в ідеалі має зробити свій внесок у спільну справу, і кожна дія буде тією краплею, яка точить камінь. Так було у всі часи в різних країнах. Так було й у нас, коли з початком Першої світової війни сотні добровольців стояли в черзі, щоби записатися до лав Українських Січових Стрільців. А тисячі тих, хто не міг піти на фронт, віддавали останнє, жертвуючи на потреби армії. Так сталося й рівно через сто років, на початку 2014-го, коли створювалися перші добробати, а майданівські волонтерські групи почали працювати на потреби українського фронту в новітній російсько-українській війні. Ще у 2011-му активних громадян накривала хвиля апатії, тоді існувала реальна загроза того, що байдужість та нездатність домовлятися діяти спільно закинуть Україну в нові окупаційні обійми Росії. А вже за два роки країну сколихнула хвиля революції, з небаченими в новітній історії наслідками.
В посттравматичних лещатах
Минуло сім років — і ми на порозі нової точки критичного відліку часової спіралі. Знову, як і сторіччя тому, ми маємо всі шанси загриміти в чергову російську окупацію з відповідними наслідками, що можуть розтягнутися на багато поколінь уперед. По суті, історія України — це історія боротьби за право на свою незалежну державу. Водночас світ укотре ступає на поріг нової епохи. Якщо сто років тому це була доба індустріалізації для постколоніальних територій колишньої Російської імперії, то сьогодні це ера нових інформаційних технологій. Часи тоталітаризму минули: на щастя, світ засудив нацизм та комунізм. Ми ж залишаємося в посттравматичних лещатах колоніального минулого. Насправді будь-який біологічний вірус не такий страшний, як вірус ідеологічний. У 1918–1920 роках у світі лютували епідемії тифу й іспанського грипу. Останній забрав життя майже 50 млн людей. Проте, за висловом Тараса Прохаська, «українці, якими різними і протилежними не були би їхні наміри чи переконання, є тотально інфіковані вірусом радянщини». Епідемія радянщини та постколоніальний синдром роблять значно більшу шкоду, ніж Сovid-19, з яким світ упорається за кілька років. Радянський вірус походить із родини російських імперських вірусів, він дуже небезпечний мінливістю й тим, що дуже швидко вдосконалюється. У ХХ столітті він був особливо агресивним і знищив мільйони українців: «червоний терор», «Розстріляне Відродження», штучні масові голоди 1921–1923 та 1946–1947 років і Голодомор-геноцид 1932–1933, великий терор 1937–1938 років, бійня в роки Другої світової війни, табори ГУЛАГу, репресії проти шістдесятників, Чорнобильська катастрофа — лише стислий перелік найбільш очевидних руйнацій. За статистичними даними завжди ховається легіон особистих історій та зламаних доль. Механізми терору проти особистості живуть досі і свідомо чи несвідомо використовуються в неочікуваних місцях та ситуаціях. Унаслідок російсько-української війни, що триває з 2014 року, загинули тисячі захисників України. Навіть повертаючись із фронту, вони й далі гинуть. У жовтні 2020 року ветеран АТО Микола Микитенко здійснив самоспалення в центрі Києва, на Майдані Незалежності. Цей вчинок став актом відчаю та протесту проти розведення військ, примусового перемир’я, розмов про діалог із «тією стороною» та інших речей, які відверто шкідливі для захисту української державності. Окрім таких гострих проявів загальної ситуації, ще є корумпована система судів, нереформована освіта, пакет нелюстрованих чиновників і політиків та інші патогенні фактори розвитку, з якими ми вступаємо в нове десятиліття.
Шанс для змін
Глобалізація сучасних процесів відкриває нові, небачені можливості для людства. Цьому сприяють навіть негативні чинники на кшталт пандемії та великої економічної кризи. Тож це реальний шанс для змін, і значною мірою від нас залежить, якими вони будуть. На початку нових 20-х українці мають свою державу, а це набагато краща ситуація, ніж століття тому, — залишається тільки обстояти її. Тепер ми маємо той шанс, яким скористалися фіни в ХХ столітті. На початку 1918 року Карл Маннергейм не повірив більшовицьким обіцянкам і повів фінських добровольців «Шуцкору» захищати південні кордони Фінляндії. Російських більшовиків розстрілювали та саджали не замислюючись, у результаті фінська незалежність стала реальністю, а не фікцією. Вистояли фіни й у 1939–1940-х роках завдяки мілітарній «лінії Маннергейма» та її ідеологічному значенню. В умовах війни та численних політично-економічних криз поступ видається складним завданням. Досвід мінімум трьох революцій за останні тридцять років показує, що ми вміємо вчасно гуртуватися і вже знаємо не лише чого хочемо, а й як цього досягти. Залишилося тільки не випускати з пам’яті мудрих слів людини, якій вдалося вирвати свій народ із лещат російських імперських апетитів: «Чвари у власних рядах смертоносніші за ворожі мечі, а внутрішній розлад відчиняє двері іноземним загарбникам». Маннергейму тоді вдалося, а в нас цього разу іншого вибору й нема.
Стаття Тетяни Швидченко в Українському Журналі (5-6/2020).
Український Журнал (УЖ) – україномовний інформаційний культурно-політичний місячник для українців у Чехії, Польщі та Словаччині.
Зображення: Нікіта Тітов.