Всеволод Петрів – незнаний стратег Армії УНР

«Військо – це шляхетне вино нації» В. Петрів

2 (14) січня 1883 р., у Києві, народився майбутній міністр Армії УНР Всеволод Петрів. Його прадід був вояком Карла XII, який під час Північної війни потрапив у полон до Петра І. Походячи з шведсько-норвезької родини, Петрів, як і його родичі по чоловічій лінії, став вояком.

У 1900 р. він закінчив Київський кадетський корпус, у 1902 р. вище Павловське військове училище в Петербурзі. Під час навчання у  Миколаївській військовій академії Генерального штабу був зарахований до корпусу старшин. Також він пройшов скорострільні  та фахові фізкультурні курси і курси кавалерійської школи. Військова кар’єра Петріва розвивалася стрімко. Під час Першої світової війни Петрів обіймав посади старшого адьютанта 42-ї піхотної дивізії, штаб-офіцера для доручень при штабі ХХІV армійського корпусу (з 15 вересня 1914 р.), штаб-офіцера для доручень при штабі Х армійського корпусу (з 6 липня 1915 р.), в.о. начальника штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії (з 9 травня 1916 р.). У 1917 р. отримав звання полковника.

Під час навчання Всеволоду Петріву потрапила до уваги книга для кадрових військових старшин «Ако з козаками проти Турков воевать». Прочитавши працю, він зробив для себе відкриття – козаки були питомо українською армією зі своїми власними особливостями та відмінностями від російської. Петрів почав глибше досліджувати це питання, публікуючи наукові статті та розвідки під псевдо «Варяг».

Під час командування вишкільною ротою Всеволод помітив, що муштра тих, хто був родом з України чи Кавказу дуже повільна, бо вони погано володіли російською мовою. З власної ініціативи він розділив сотню на групи земляків і проводив тренування їхньою рідною мовою (солдат, який володів обома мовами, читав групі устав і перекладав його, пояснюючи). Коли в кінці вишколу відбулося змагання між сотнями, його рота посіла перше місце. Такий випадок трапився вперше в історії полку. Замість того, щоб відзначити, Петріву висловили догану за неправильну методику бойової підготовки солдат і заборонили в майбутньому ділити їх на мовні групи. Тоді вперше в свій бік він почув: «Мазепинець!».

Революція 1917

На момент початку революції 1917 р. Всеволод Петрів твердо виступив на боці українського народу. Історик Володимир Сергійчук у своїх дослідженнях зазначив, що за спогадами товаришів Петріва, саме в українському середовищі він знайшов те, чого так бракувало його лицарській натурі серед російського офіцерства: шляхетний романтизм, що спирався на традицію українського лицарства минулих століть і безмежну любов до України, яка в той час боролася за власну державність.

Ще у часи царату Всеволод Петрів, на тлі зверхніх російських офіцерів (а тоді суворо заборонялися дружні відносини між старшинами та солдатами) попри свій високий ранг, завдяки щирості та справедливому ставленні до вояцтва, здобув серед них авторитет. Це був той рідкісний випадок у царській армії, коли солдати поважали і довіряли своєму командиру. Тож не дивно, що він один з перших дізнався від своїх солдат про лютневі події в Петрограді в 1917 р. У той час, коли рядовий склад ще терпів своїх командирів, але вже переставав за ними йти, Всеволод Петрів згуртував навколо себе вояків-українців та зініціював створення окремих українських частин у складі 3-го Сибірського корпусу.

Коли до влади прийшли більшовики, почалося роззброєння частин. Щоб цього уникнути, окремі сотні і курені з’єдналися в український полк. Всеволод Петрів запропонував назвати його на честь Костя Гордієнка, кошового отамана Запорізької Січі, що у 1709 р. привів під Полтаву 8 тисяч козаків на підмогу Івану Мазепі та Карлу XII. Він відмовився бути командиром 7-ї Туркестанської дивізії і добровільно перейшов на становище рядового, бо вважав себе громадянином України, а без згоди її законного уряду не мав права займати посади в російській армії. Під загрозою роззброєння Гордієнківського полку Петрів погодився стати його командиром та повести до Києва, в розпорядження Центральної Ради. Цікава вийшла аналогія – нащадок полоненого шведського старшини стає командиром полку імені Костя Гордієнка через 208 років після тих подій. Перед смертю він сказав: «Я ще молодий, бо ж народився у 1917 році, коли постала українська держава».

Далі був «Зимовий похід від Німана до Дніпра», що тривав з другої половини грудня 1917 до початку січня 1918 рр. Гордієнківці вирішили за будь-яку ціну дістатися Києва. Обставини були не з найкращих – в ряди з’єднань, де були українці, засилалися агітатори з посвідченнями Військового міністерства України, які розповідали деморалізаційні байки. Це призводило до мітингів серед вояків з гаслами «демобілізація і додому». Петрів був змушений видати демобілізаційний наказ, проте сам закликав виїжджати зі зброєю, щоб здавати її лише українській владі. Ну а тих, хто бажав повернутися в Україну як бойова частина під полковим ім’ям – закликав лишатися під українським бойовим прапором.

Шлях довжиною 350 км пролягав дикими болотами Полісся, напівпустими селами, через сутички з більшовиками та в повній невідомості. Гордієнківці, єдині з усіх українізованих частин Західного і Північного фронту, у повному спорядженні пробилися в Україну. Під час цього походу вони організовували українську владу в околицях, брали під контроль склади зі зброєю та амуніцією, демобілізовували російські запільні частини. Час від часу до них доходили чутки, що Центральної Ради нібито вже не існує. Але Петрів рішучим «Вперед! А там видко буде» вирішував цю дилему. У Київ прибули під час більшовицького повстання на Арсеналі.

Оборона Києва

Потрапивши до Центральної Ради, Петрів зі своїми козаками не встигли наслухатися політиків, мусили відразу долучитися до вуличних боїв з більшовиками. Михайло Грушевський, глянувши на повну бойову готовність гордієнківців, гукнув зі сходів: «Почекайте, хлопці, бо кров потече!». На що йому якийсь козак відповів: «Не вода, батьку».

Вступ навіть передового авангарду Гордієнківського полку у київські бої 30 січня 1918 р. був вирішальним для оборони завоювань української революції. Група Петріва пробилася до Січових Стрільців, що були в облозі в Центральній пошті, разом вони витримали всі ворожі атаки. Спільно з куренем полку ім. П. Полуботка атакували червоних з боку Хрещатика і примусили ворога перейти до оборони. У центрі Києва 1 лютого бої тривали, більшовики почали відступ на Поділ.

Саме в цей час до Києва підійшли загони Муравйова (8 500 солдат, 48 гармат). За здобуття міста Муравйов обіцяв кожному бійцю по 100 рублів, одяг та взуття. Перед наступом він кинув гасло: «Дайош Кієв! Смєрть центральной раде і єя защітнікам!». Почався обстріл з більшовицьких гармат, Петріву стало зрозуміло, що потрібно готуватися до організованого відступу. На Печерську доводилося ліквідовувати різні банди, що тікали в бік Лаври, до Видубицького монастиря. Ченці приймали та переховували червоних росіян.

9 лютого українські війська залишили Київ, уряд виїхав до Житомира, а більшовики влаштували червоний терор. Того ж дня у Брест-Литовському була підписана угода між українською делегацією та Центральними державами.

На основі залишків полку ім. К. Гордієнка, був сформований 3-й Запорізький курінь, до якого увійшли рештки деморалізованих полків ім. Грушевського та «Вільної України». Після здобуття Києва у березні 1918 р. він був розгорнутий у 1-й Запорізький ім. кошового К. Гордієнка полк кінних гайдамаків, що входив у Запорізький корпус Армії УНР.

За словами дослідника Володимира Сергійчука, історія гордієнківців – це й бойова біографія полковника Петріва. Саме цей полк першим вступає до Києва, здобуває Лубни, Полтаву, Хорол. У кожному районі до них додавалися сотні добровольців, часом долучалися й повстанські з’єднання (у Полтаві – полк червоного козацтва). На той час гордієнківці привертали увагу німців новенькими довгими черкесками на український зразок та чубами.

На початку квітня, коли полковник Армії УНР Петро Болбочан розгорнув наступ на Харків, запорізькі частини на чолі з Всеволодом Петрівом рушили в напрямку Костянтинград – Лозова. Вони мали перекрити більшовикам шлях на Крим та Донбас.

4 квітня 1918 р. під командуванням полковника Петріва було здобуто Карлівку, потім Лозову, звідти його частини вирушили в бік Слов’янська.

Кримська операція 1918

У квітні 1918 р. окрема бойова група на чолі з полковником Петром Болбочаном вирушила до Криму. До її складу увійшов і Гайдамацький кінний полк імені К. Гордієнка на чолі з Петрівом. 16 квітня кримська група зайняла Олександрівськ над Дніпром. Далі двома з’єднаннями зайняли Мелітополь і взявши Сиваш почали наступ на Джанкой та Сімферополь. Гордієнківці пішли на Бахчисарай.

Так відбувалася славетна операція зі звільнення підрозділами української армії Криму від більшовиків. Коли німці почали вимагати виведення українських військ з Криму, було вирішено не відступати без наказу уряду і раптом що – воювати з німцями. І доки піші частини Запорізького полку були затримані в Сімферополі військами генерала фон Коша, гордієнківці дійшли з боями до південного узбережжя Криму.

У Гордієнківському полку було сформовано Татарський кінний чамбул і Турецьку пішу сотню з полонених турків. Із татарським курултаєм було домовлено про формування магометанських частин і співпрацю проти більшовиків та німців. Більше того, Петрів почав переговори з українською частиною Севастопольської залоги і Чорноморського флоту про перехід на українську службу (українські прапори були підняті на Чорноморському флоті 29 квітня 1918 р.).

У цей час від уряду надійшов наказ повертатися, в Києві відбувся гетьманський переворот. Німці хотіли вивести гордієнківців, роззброївши. Але після розмови Петріва з німецьким генералом, останній погодився, щоб українські війська вийшли самі.

Під час Гетьманату Павла Скоропадського на Петріва почалися доноси і звинувачення у більшовизмі. Його викликали до Києва, затримали і навіть взяли підписку про невиїзд. Він опинився без засобів для життя. Змушений був продати свого коня, з яким відбув Першу світову війну та Кримський похід. Відмовлявся від пропозицій високих посад в білих російських арміях. Через знайомих він звільнився з-під арешту, трохи побув командиром 12-ї піхотної дивізії у Лубнах. Принагідно по два-три дні у тиждень Петрів працював у Головній Управі Воєнних Шкіл без зарахування до штату. В останні тижні Гетьманату відмовився від посади Головного Коменданта Лівобережної України з диктаторськими повноваженнями. Далі була Мотовилівка та прихід до влади Директорії.

Військовий міністр Армії УНР

На початку 1919 р. командування Армії УНР призначає Всеволода Петріва командувачем Волинської групи (одночасно він був начальником Житомирської військово-юнацької школи), що брала участь у багатьох боях проти більшовиків, зокрема в районі Кам’янця-Подільського. За характеристикою відомих воєначальників того часу Петрів був «хоробрим, вдало керував своїми частинами, був для вояків зразком, прикладом відваги у боях, здібний, працездатний, творчий». З липня по листопад 1919 р. він обіймав посаду військового міністра УНР. Це був дуже складний час. Після видатної перемоги об’єднаних українських армій – зайняття 31 серпня Києва, був відступ, в місті лишилися сили білих росіян. Українські війська опинилися затиснутими у «трикутнику смерті». Цей час Петрів назвав місяцем «трагічних подій, героїчних рішень, відважних чинів та катастрофічних помилок».

З листопада 1919 р. Всеволод Петрів, як заступник військового міністра УНР, був направлений до Варшави. Через це не брав участі в Першому Зимовому поході, проте був одним з тих, хто планував похід. Він став одним з архітекторів цієї видатної бойової операції. У Польщі Петрів працював над відродженням українського Генерального штабу, який і очолював з квітня по червень 1920 р. У тому ж році він інспектував піхоту Армії УНР. Восени 1920 р. отримав звання генерал-хорунжого Армії УНР. І коли уряд УНР залишив Кам’янець, він став начальником залоги цього міста, був останнім генералом, що відступив з останньої української столиці революційної доби.

Наприкінці 1920 р., під час інтернування українських військ до Польщі, Петріву висунули вимогу – здати й шаблю, з якою він воював ще з періоду Першої світової. Це була особиста зброя, що слугувала ознакою «модерної лицаркости» – шабля була оправлена в сріблі, з емблемою у вигляді голови вовка. Виготовила її родина кавказців, що загинула під час революції, разом з ними зникло і мистецтво такого кування. Тож під час спроби вилучення, Петрів не роздумуючи вихопив шаблю і зламав її об коліно, викинувши через вікно.

У 1921 р. Всеволод Петрів був призначений начальником Генерального штабу, керував українськими спецслужбами – розвідкою та контррозвідкою. У 1922 р. за власним бажанням звільнився у запас, перебував у резерві Головного Командування Армії УНР,  займався військовою історією України. Восени 1923 р., через складні матеріальні умови, подав рапорт про звільнення з військової служби.

Наукові здобутки, еміграція

У період еміграції колишній військовий міністр УНР жив у Чехо-словаччині та активно займався педагогічною діяльністю. Після роботи в Українській державній гімназії в Хусті, він читав лекції в Українському високому педагогічному інституті у Празі, був професором Української реальної гімназії у Моджарах, протягом 1922 – 1923 рр. викладав військову історію на курсах старшин УНР у Каліші.

У 30-х роках окрім страшенно величезної кількості вузькоспеціальних розвідок він написав «Воєнне теренознавство» та «Оборону держави». В яких червоною лінією читалося між рядків його переконання: «Тільки належне ставлення до української збройної сили дасть можливість використати її на користь рідного народу».

Крім активної громадської діяльності Петрів майстерно проводив мілітарні ігри: вирішення тактичних задач на військових мапах. Під час гри відтворювалася картина правдивого бою на фронті. На думку одного з військовиків, український генерал Петрів проводив такі ігри значно майстерніше ніж генерал Брусилов.

У еміграції Всеволод Петрів став організатором молодіжного руху, засновував спортивні організації у Чехо-Словаччині. Був кошовим української «Січі» в Подєбрадах. Готував українських фізкультурників до участі в Другій Робітничій Олімпіаді. З 1928 по 1933 рр. він ніс січовий стяг на чолі спортивних делегацій, у яких брали участь українці.

У той еміграційний період до нього навіть завітав Павло Христюк, колишній член Центральної Ради. Агітував приїхати до окупованої більшовиками України. «Я б повернувся, при умові максимум – як писар українського самостійного генерального штабу, а як мінімум – начальник Генштабу СРСР».  Не отримавши згоди, Христюк сам повернувся в СРСР, де згодом був замордований в одному з концтаборів.

У березні 1939 р., перебуваючи у Хусті, Петрів отримав пропозицію прийняти командування Збройними Силами Карпатської України, але попри відмову, дав згоду допомагати в роботі штабу січовиків.

30 червня 1941 р., у Львові, після проголошення революційним крилом ОУН (Степана Бандери) Українського Уряду на чолі з Ярославом Стецьком, Всеволод Миколайович увійшов до складу цього уряду як військовий міністр.

Під час Другої світової війни брав участь у переговорах із нацистами щодо долі України та українців. Кілька разів отримував пропозиції очолити Українське Визвольне Військо (1943 р.) та Українську Національну Армію (1945 р.), але відмовлявся. Був одним із найближчих радників командувача Української Національної Армії Павла Шандрука.

З 1945 р. Всеволод Петрів перебував на еміграції у Західній Німеччині. Помер у таборі для переміщених осіб у Регенсбурзі 10 липня 1948 р. Похований в Аусбурзі.

Фотоматеріали надані Володимиром Сергійчуком.