1169 року Андрєй Боголюбскій, батько якого заснував Москву, напав на Київ. Той рівень плюндрування столиці Русі можна прирівняти тільки з навалою монголів у 1240-му. Виродок Долгорукого мав на меті підкреслити падіння Києва. Через два роки він хотів повторити цю акцію, але цього разу збройні сили Київського, Волинського та Галицького князівств перестріли напасників під Вишгородом і дали їм звитяжного тягла. Після чого Боголюбского зарізали власні ж бояри. До речі, саме Боголюбскій, розорюючи Вишгород у 1155 році, вкрав одну з головних святинь Русі – Вишгородську ікону Божої Матері. Московити назвали її “Владімірской” і досі тримають у Москві. РПЦ канонізувала вбивцю й мародера у середині 18 століття.
На початку 16 століття, коли українська шляхта в складі Великого Князівства Литовського, спадкоємця Русі, займалася своїми шляхетськими справами, Московське князівство починало ставати на ноги, допомагаючи монгольській орді збирати податки і ясир. Наступники орди мали єдиний вектор розвитку – загарбання всіх земель, які були в межах їхніх забаганок. Звісно, литовсько-руські володіння підпали під цей критерій і саме тоді розпочалася московська експансія на українські землі тривалістю в довгі століття. У 1514 році Московія вчергове пішла війною на Чернігівсько-Сіверську землю. Восени того ж року князь Великого Князівства Литовського Костянтин Острозький очолив славетний розгромний похід на московитів. При рівній чисельності армій московити втратили майже все своє військо. А бойову славу армії Острозького обговорювала вся Європа.
“Чернігівський Симаргл”, ілюстрація Романа Шості
На початку 17 століття світ мав шанс жити далі без сатанинських діянь Москви, бо та була на межі зникнення. Смута, загальний занепад і систематичний приліт тягла від польсько-литовсько-українських військ міг би закрити цю скриньку Пандори на кілька століть раніше. Це були славні часи, коли московський цар Васілій Шуйскій падав в ноги королю Речі Посполитої, а в Москві квітнула семибоярщина.
У 1618 році військо славетного Петра Сагайдачного завзято топтало Москву та її околиці. Сагайдачний тоді привселюдно зганьбив московського воєводу Бутурліна, майстерно зваливши його з коня в поєдинку. Московити тікали далі ніж бачили. Ця битва визначила тодішню перевагу Речі Посполитої над Москвою, проте Конашевич допустив одну стратегічно важливу помилку – не спалив до біса столицю майбутнього мордору. Через 16 років московити рипнулися відвойовувати в Речі Посполитої Смоленськ. Тоді їхні плани легко поламали козаки гетьмана Тимофія Орендаренка, який прийшов на підмогу польсько-литовській армії.
Наступного разу московити потужно відгребли від українців у 1659 році. Було це якраз після Переяславської Ради, Москва вже тоді застосувала всі доступні методи гібридної війни. Ворожа пропаганда пробувала стравлювати між собою козацьких старшин, намагаючись послабити владу гетьмана Івана Виговського. Але це не завадило йому спільно з інтернаціональними союзниками – кримськими татарами, поляками, волохами, німцями й сербами влаштувати гарячий прийом військам Алєксєя Трубєцкого. Коли ті вдерлися на територію Війська Запорозького, їх зустріли під Конотопом як годиться. Добірну московську кінноту знищили майже до ноги, в Москві почали активно укріплюватися під чутки про втечу їхнього царя.
А далі, далі ці воєнні перемоги не були закріплені політично й ми отримали ліквідацію Гетьманщини, знищення Січі та кілька століть серійних визвольних воєн з московським мордором. Мордор вкрав частину нашої ідентичності, його головним завданням стало знищення українців як свідків їхніх злочинів та цивілізаційної неспроможності. Затирання й підміна історичної пам’яті, насаджування меншовартості, фізичне знищення носіїв нашої культури й державотворення – все що прилітало нам від “братьєв” насправді.
“Stand with Ukraine”, ілюстрація Михайла Скопа з проєкту “Deus lo Vult – The Board Game”
Зараз дійсно триває епохальний момент. Перемога буде, вона має змінити хід історії й повернути її в те русло, яке нам призначене. Русло розвитку, розквіту й щасливого майбутнього нових поколінь. Без репресій, геноцидів, депортацій та інших “подарунків” від росіянців.
Але що таке перемога? Вона складається не тільки з успішної військової звитяги, а й з того, що наступає після неї. Тобто: повернення чи розширення територій; зміцнення зовнішніх та внутрішніх позицій держави (військових, політичних, економічних, культурних і загалом національно-засадничих) і послаблення або знищення позицій переможеного суперника.
І от це є найважливішим – закріпити перемогу та максимально скористатися нею. Інакше військова звитяга втрачає сенс попри всі героїчні зусилля.
Попереду серйозна й велика робота. Маємо стерти з себе кількасотрічний бруд московських фейків і ворожих культурних кодів. Світ вже побачив хто такі українці й відтепер нас складно буде переплутати з росіянами. Ми – жива творча енергія, вони – носії злоякісних намірів та мертвої, гнилої й бездушної сутності. Все, що вони говорять про нас, насправді інформація про них.
Після перемоги в України й українцях не має лишитися жодних маркерів “руского міра” – ні пушкіних-толстих-достоєвскіх, ні моргенштернів-лєпсів-баскових, ні катєрін-суворових-пєтровпєврих-ватутінів. НІКОГО і НІЧОГО. Усі, в кого здригнеться щось в серці до будь-чого російського, згадайте розбомблені українські міста, закривавлених українських дітей в лікарнях чи серед руїн житлових будинків, обличчя загиблих знайомих і всі миті, в які ви прощалися з власним життям чи завмирали від жаху в страху за життя близьких. Це ціна байдужості й забуття. Пора закривати цей кредит назавжди, і якраз зараз ми на шляху до цього.
Після цієї війни Україна стане сильним регіональним гравцем та повноцінно повернеться в європейську сім’ю. І тоді почнеться зовсім інша, виборона багатьма поколіннями наших попередників, історія. Вже починається.
“Архангел Михаїл”, ілюстрація Олександра Ком’яхова
Авторка тексту Тетяна Швидченко