16 квітня 1920 року відбувся один з головних боїв Зимового походу – за вузлову залізничну станцію Вознесенськ.
Весна 1920 року для Армії УНР проходила в постійних сутичках з більшовиками. Воякам критично бракувало зброї та набоїв. Тому командарм Михайло Омелянович-Павленко вирішив взяти штурмом Вознесенськ, щоб захопити його арсенал з гарматною базою.
На цей ризик потрібно було піти, адже паралельно на південь України прибували тисячі червоноармійців для ліквідації повстанського руху та обеззброєння населення.
Наступ вирішили проводити о третій годині ночі. Сили були відверто нерівними, але цей бій мав вирішити долю існування українського війська в Зимовому поході.
“У нас набоїв обмаль: 100 на кулемет, дві обойми на рушницю, а рушниць – одна на двох козаків, – згадував генерал-хорунжий Михайло Крат. – А у Вознесенську – величезні склади зброї ще з часів світової війни. “Хлопці, Вознесенськ мусимо взяти!” А там саме з’їзд комуністичної партії. Не ждали там “банди”, аж ось почули лихо. Сіли в окопи комуністи, ждуть підмоги з Одеси”.
Більшовицький обстріл тривав з великим натиском – рушниці, кулемети, гармати та панцерник зчинили гучний гуркіт.
Стояв густий туман. Командири могли орієнтуватися лише за звуком. Запорожцям вдалося відійти на безпечну відстань і перегрупувати кінноту, поставивши на лінію лави піхоти Кінно-гірський дивізіон полковника Олекси Алмазова.
Кінна бригада полковника Андрія Долуда збила ліве крило радянських відділів, не залишивши їм шансу на втечу. Полк Чорних Запорожців фактично знищив у бою на шаблях всю залогу міста.
Лише невелика частина ворожої кінноти змогла врятуватися, переправившись через річку Буг на поромі.
Більшовики панічно тікали із залізничної станції. Близько сотні з них разом з двома кулеметами від несподіванки здалися без опору. На полі бою вбитими залишилось 648 радянських солдат.
З боку Армії УНР було втрачено дві людини, поранено п’ятьох (за іншими даними більшовиків було вбито біля 200 – 300 чоловік, козаків – 1, поранено трьох).
Українські частини захопили базу боєприпасів 14-ї радянської армії. Армія УНР суттєво переозброїлася. У дивізіях поновили артилерію та кулеметні частини. Піхоту озброїли новими рушницями з багнетами. Кінноту забезпечили сідлами, острогами, легкими кулеметами. Навіть візники, урядові особи та капелани мали на руках рушниці та ручні гармати.
Михайло Крат згадував, що здобич була настільки великих масштабів, що командування вирішило повідомляти місцевих селян про місце знаходження зброї:
” – Всім роз’їздам наказати, щоби по селах, де проходитимуть, скликати селян, та наказувати, щоб негайно приїздили по зброю до Вознесенська.
– Пане отамане, накажіть отому молоденькому, щоб не одну машинку (кулемет – ред.) докинув. Іншим селам ось по дві давали, а нашому одну, чи ж ми гірші від сусідів, чи що? – скаржився старий поважний дядько, а коло нього безвусий парубок з новісіньким левісом на плечі жадібно чекає відповіді начальника штабу запорожців”.
Перемога під Вознесенськом закріпила віру у власні сили та успіх операції.
Про бій за Вознесенськ детальніше в матеріалах, що ми радимо для ознайомлення:
Випуск Істфакту “Бій під аплодисменти” Тетяна Швидченко “Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР” Михайло Омелянович Павленко “Спогади командарма (1917-1920)”. Упорядник М. КовальчукОлександр Удовиченко “Україна у війні за державність” Петро Дяченко “Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР” (перевидано – Київ, Стікс, 2010) Едуард Андрущенко “Хто такі Чорні запорожці, на честь яких назвали 72 бригаду” Дмитро Калинчук “Їх звали Чорні Шлики” Роман Коваль – Чорні перемагають. Спомини про прадідів козацтва 72-ї бригади (Київ, історичний клуб “Холодний Яр”, “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”, 2017) Сергій Коваленко “Чорні Запорожці: історія полку” (Київ: Стікс, 2012) Ярослав Тинченко “Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)”. Книга I.(Київ, Темпора, 2007)
В ілюстрації використано картину художника-баталіста Леоніда Перфецького, портрети визначних військових діячів, учасників бою за Вознесеньск – Михайла Омеляновича-Павленка та Олекси Алмазова, виконані художником Михайлом Дяченком у рамках спільного проєкту Експертного Корпусу та Інституту національної пам’яті під назвою “Військова еліта Української революції 1917-1921 років”.