Дмитро Потєхін – політичний експерт, міжнародник, засновник Аґенції ненасильницьких рішень. Працював політичним аналітиком посольства Японії в Україні, координував найбільшу кампанію чесних виборів в Україні 2004-го року. Тренував демократичних активістів багатьох країн світу. У 2014 році 48 діб пробув у полоні в ДНР.
Чому ненасильницький спротив? 9 березня 2001 року, на день народження Тараса Шевченка, опозиція вирішила перешкодити владі зробити покладання квітів до пам’ятника. Все закінчилося сутичками, потім арештами. І була провокація – димові шашки, дехто каже й про «коктейль Молотова», багато людей було заарештовано. Кілька людей тоді отримали термін та відбули покарання у в’язницях кучмівського режиму. Спроби зрозуміти чому так, наштовхнули мене на тексти Джина Шарпа. Це колишній військовий, людина, яка пройшла крізь досвід використання насильницької боротьби, зброї. Плюс моя освіта міжнародника – та частина яка вивчає силу, що таке сила, як вона працює, міжнародні стратегії, протистояння між сходом і заходом, розвиток теорії цього протистояння двома блоками – радянським і західним.
Потім я координував проект чесних виборів 2004 р. і переконався, що ненасильницький спротив працює. Було багато закидів, що очікування від Помаранчевої революції були більшими і загалом не виправдалися. Проте ціль проекту, яка тоді ставилася, була досягнута. Були забезпечені чесні вибори, їх не вдалося сфальсифікувати і призначити свою людину наступником Кучми. З реформами вийшло не все так добре, як очікувалося. Це наштовхнуло на думку, що успішний ненасильницький спротив не завжди закінчується успішними реформами і демократичною консолідацією. Нездатність продемонструвати результати адміністрацією Ющенка допомогло повернутися до влади Януковичу.
Під час Революції Гідності я намагався пояснити людям з іншої країни, що відбувається. І в процесі сам багато чого зрозумів. Зрозумів, що необхідні інші методи. Методи політичної боротьби (конвенційна політика), які передбачені інститутами демократії в умовах демократії працюють ефективно. Коли є автократура, неконсолідована демократія, авторитаризм – ці методи неефективні, або менш ефективні. І в 2004 і 2014 силовики переходили на бік протесту. В 2004 це сталося до масових сутичок.
Репресії – це застосування режимом насилля проти власних громадян, починаючи від стеження і закінчуючи обшуками. Офіс мого проекту п’ять годин обшукувало СБУ. Прийшли з ордером і заявляли, що «Пора» – терористична організація. Спроба легітимізувати дії опору є складністю для режиму, вони не завжди знають, чи переможуть. Це здатність діяти так, ніби ти маєш шанс перемогти. Не демонструвати страх. Тоді механізм був трішки інший, тиск був не такий як в 2014-му.
В Україні 15-13 % беруть участь в усіх революціях – і в насильницьких і ненасильницьких. Кількість людей з радикальними поглядами, які брали участь в Помаранчевій революції та Євромайдані – однакова.
Є дослідження, яке я б назвав на сьогодні найуспішнішим – книга «Чому ненасильницький спротив ефективний?» авторства Марії Стефан і Еріки Ченовет. Я раджу купити цю книжку. Основна ідея цього дослідження – спробувати подивитися також і на насильницькі кампанії, зробити статистичний порівняльний аналіз. Вони створили базу даних конфліктів – порівняли конфлікти, які відбулися у світі за останні сто років. Прийшли до висновку, що ненасильницькі кампанії ефективні приблизно у половині випадків. Насильницькі ж досягають мети у чверті випадків. Якщо брати останні 100 років і увесь світ, ненасильницькими методами вдавалося досягти мети у більшості випадків. Там відбувався перехід частини силових структур на бік протесту. Це збільшувало ризик і знижувало бажання виконувати злочинні накази, навіть тоді, коли диктатори намагалися застосувати силу. Український досвід підтверджує це припущення. На основі цього механізму працює основна ідея ненасильницького спротиву.
Ненасильницький спротив – це коли рух опору не застосовує насилля, а режим застосовує.
Якщо до людей, які мають втілювати монополію влади на насилля не застосовувати силу, то це не буде консолідувати режим. Це буде збільшувати шанси того, що частина силовиків відмовляться підкорятися режиму. Адже, по ідеї, в них багато спільного зі звичайними людьми. Тут ми можемо навести багато прикладів того, що цей механізм не працює. Ненасильницький спротив не є універсальною панацеєю, не є гарантією перемоги і що проти учасників не буде застосована сила. Навпаки. Але цей механізм може допомогти бійцям ненасильницького спротиву забезпечити перехід на свій бік учасників режиму, не тільки силовиків.
Ненасильницький спротив це не віра, це про ефективність. Основна ідея в тому, що він ефективний не лише в статистичному сенсі, в кожному конкретному випадку люди приєднуються до спротиву, бо у них є відчуття що це має сенс. Реалістичність перемоги спротиву додає бажання брати учать. Всі хочуть бути не тільки героями, але й частиною перемоги.
Один з міфів про ненасильницький спротив – відсутність організації, планування, поширена думка, що він спонтанний. Зазвичай кремлівські пропагандисти розповідають, що це змова заходу. Ні, це не змова, але це і не відсутність планування. Планування – це проект кампанії. Або вважають, що ненасильницький спротив – це коли просто збирається багато людей, ні, це планування і дисципліна. Без цього всю кампанію ненасильницького спротиву може завалити одна людина з цеглиною, або з «коктейлем Молотова». Адже це легітимна підстава застосовувати насилля правоохоронними органами, і не тільки до тих, хто його сам застосував, але й до інших.
Відсутність контролю – найслабкіше місце ненасильницького спротиву.
Існує міф, що ненасильництво – це пасивність. Бажано не бути пацифістом. Пацифізм – це спосіб впливу і прояву своїх позицій без збройних методів. А ненасильницький спротив – це метод ведення конфліктів. Люди повинні вміти планувати і бути ефективними. Кількість людей це дуже важливо. Бо режим складається з виконавців. Виокремлюють 6-7 опор, на які спирається режим. Фактично вони є інститутами влади.
Якщо у відповідь на тиск державних органів починається насилля, то застосування сили проти таких людей виглядає легітимніше. І я не впевнений, на чий бік стане суспільство. Радикалізм і насильство це різні речі. Людина, яка готова померти і не готова вбивати – це також радикал.
Ефективна ненасильницька кампанія повинна мати стратегію. В більшості випадків акції протесту або не мають такої стратегії, або мають іншу стратегію. Є інші – адвокасі, пісмейкінг, пісбілдінг. Мені здається, важливо розрізняти ці механізми й застосовувати деякі з них лише в умовах легітимної влади. Коли в умовах узурпованої влади активісти намагаються застосувати, наприклад, адвокасі – це не просто неефективно. В деяких ситуаціях це може бути небезпечно, оскільки може сприяти консолідації авторитаризму та наближати насилля. Справа в тому, що режим, який узурпував владу, намагається вдавати легітимність та існування демократичних і правових інститутів влади. Вона намагається вдавати незалежний суд, але отримує будь-яке потрібне їй рішення. Звинуватити так може кого завгодно в чому завгодно. При цьому спілкування з такою владою методами адвокасі як з легітимною допомагає радше режимові, ніж суспільству. Це може допомогти вирішити якусь локальну проблему, але загалом це лише зміцнює режим. Це банальні речі, які знає кожен гуманітарій після другого курсу університету, але чомусь відстань від цих досягнень західної цивілізації до їх практичного застосування в щоденній суспільній практиці й до колективної дії здолати вдається не завжди. В результаті узурпатори свою частину «справи» роблять успішно, а суспільство за неспроможність вчасно виконати свою частину платить життями.
Саме так Україна йшла до насилля Євромайдану: кожна з професійних громад – журналісти, правозахисники, антикорупціонери, аналітики, політики, інтелектуали – виправдовувала легітимізацію режиму важливістю вирішуваних проблем, але всі разом вони відтворювали узурпацію, радикалізували незгодних та позбавляли суспільство інформації про нелегітимність режиму, а силовиків – про підстави непокори й переходу на біг спротиву. Стратегії подолання цієї нелегітимності українські інтелектуали не мали. Та й досі не перепросили країну за те, що не спромоглися сказати про режим Януковича правду та допомогти таким усунути його без насилля. Саме тому суспільство й досі скептично ставиться до провідників. І саме тому організаторів узурпації досі не покарано. І навряд варто чекати на подолання безкарності самими учасниками узурпації. Треба ставити строки, тиснути на новостворені правоохоронні інститути й домагатися відповідальності керівництва. А за відсутності просування – прибирати його. Звісно, ненасильницькими методами. І так – доки не навчаться відповідальності.
Так, це може потребувати багато часу. Так, для цього потрібно багато людей. З розвитком місцевого самоврядування знадобиться ще більше. Але й тиснути стане легше, адже розпорядники та виконавці будуть ближче до кінцевих отримувачів послуг, тому їм складніше буде приховувати інформацію та уникати відповідальності. Але якщо не вчитись чинити спротив корупції й не примушувати чиновників до відповідальності, безкарність не зникне, а просто переміститься на нижчий рівень. Саме тому освіта в галузі ненасильницького спротиву та інших методів ненасильницької громадянської дії має бути обов’язковою частиною будь-якої програми розвитку національного та місцевого розвитку. Чи готове до цього міністерство освіти України? Чи є теорія ненасильницького спротиву хоча б факультативним предметом хоча б в одному ВНЗ України? Питання риторичні.